Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Яка прегарна була та епіталама, правда, Аецію? — чує він раптом її голос, що бринить досі незнаними тонами.

Справді, епіталама була прегарною. Майстерні строфи, зачаті з горацієвого духу та спадку, — спеціально добраною ритмікою чудово відтворювали як повагу хвилини, що поєднувала два могутні доми, — так і настрій наречених… настрій, повен радості й гордості, і взаємної відданості, але водночас також неспокою, незнання і тривоги очікування… Апострофи до Venus Genitrix, інвокації на честь крилатого хлоп’яти з луком, Амура, а інколи цілі двовірші з Овідієвого «Мистецтва кохання» вміло перепліталися зі зворотами, почерпнутими у «Пісні над піснями», з уривками із Давидових псалмів та цитатами з листів апостола Павла — граматик, шанувальник Марка Авврелія, на старість зробився християнином!..

— Граматик так вихваляв твоє знання і пам’ять, Аецію, — в голосі доньки Карпілія звучить велика ніжність та мрійливість, — ти, напевне, затямив щонайменше половину епіталами. Скажи мені, пане мій… прошу тебе, скажи — хоч дві строфи… одну… хочу від тебе… з твоїх уст… почути ті прегарні слова про твоє до мене кохання…

Не може бачити дивної посмішки, яка після її слів з’явилася на обличчі чоловіка. Вся перетворилася на слух. Знаходить у темряві його руку і підносить до вуст. Чекає.

І от Аецій починає декламувати. Але тільки-но два, три перші слова вимовив, — як його дружина схопилася, наче від удару блискавиці. Глибоко зворушена, сідає на ложі і, марно намагаючись повним приголомшення і подиву зором розірвати чорну темряву, болісно впивається пальцями в мужеве плече і так уже зостається, вторуючи його словам голосним, уривчастим, рваним диханням… Чи ж їй не сниться?

Не мова Горація, Назона і Марка Аврелія, — дивна мова готів спливає устами молодого римлянина. Не епіталама з апострофами до олімпійських богів і цитатами зі Святого Письма, — любовна пісня варварських воїв здіймається над ложем, де зачато спадкоємця патриціанської італійської крові та славою покритого римського імені. Але ж немає у тій пісні нічого про уквітчане ложе, м’яке, принадне тисячею насолод… нічого про смертельні стріли кохання… нічого про славу поєднаних домів… Із цих строф, що наївно звучать і склеєні абияк, і щохвилі гублять ритм, а часто й сенс, — б’є лишень сильна віра у чар та потугу жіночої цноти, єдиної втіхи мужів… б’є захоплення м’якістю, що, коли кохає, витривало зносить недолю, удари й смерть, при боці шлюбного мужа.

«Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав, коли ясний свій волос — наче конунгом став… Блакить ока твого небу рівна ясному, гнів твій шляхетний страшний — наче сяйво північне … »

Дужі нагі руки обіймають шию Аеція, притягають його обличчя до зрошених сльозами щік. Допіру зараз він справді так їй близький… найближчий з усіх! Чи ж може бути щастя більше над те, як чути з уст мужа-римлянина мову, всмоктану з молоком матері… пісню, стільки раз чуту й співану?… Тяжко повірити, що римлянин міг так пізнати її мову, вникнути в неї і вслухатись. Так, наче вона за готського юнака вийшла… за королевича, як це їй наворожила колись стара чарівниця. Стискає його у все палкіших обіймах. Коли ж почула що знову палить його вогонь жадання, віддається йому не лише без опору й охоче, але вдячно, вже всезнаюча, сама спрагла. На кожен його рух, кожен дотик одповість чинною любов’ю дозрілого кохаючого тіла…

Поспіхом тікаючи від світанкових променів, сховалися десь у кутках кубікулу чорні тіні. Лише тепер насичуються скривджені ніччю голодні очі. Як же несхожий цей погляд на той, вечірній, що нічого торкнути не міг, окрім стіп. З радістю, з розкішшю думає Аецій, що вродою і тілом його дружина не поступається жодній статуї богині Венери. І знов його очі закриває туман жаги, крізь який він тільки те й бачить, що обличчя доньки Карпілія раптом залив гарячий рум’янець. Видно, хоче щось сказати, лише соромиться, — отож Аецій, перш ніж її обійняти, ще мить почекає, доки вона озветься. Довгі чорні вії дійсно соромливо опадають на гарячково і водночас радісно сяючі очі, — мовить однак без жодного змішання, вільно, відважно, наче це не перша її любовна ніч, а сто перша.

— Казали готські жінки, що з римлян небагато потіхи в ліжку. Бачу тепер — брехали — або ж це ти один такий…

Не закінчила і не прагнула вже відповіді.

У високому конічному королівському наметі, як завше, повно було диму і найогидніших запахів: особливо ж відразливий сморід виділяли свіжоздерті, а вже надгнилі звірячі шкури, що ними були оббиті внутрішні стіни намету. Але Аецій мав уже в минулому досить часу та нагод, щоб призвичаїтись до всіх особливостей домашнього життя короля Ругіли — ба більше, йому справді прикро від думки, що через кілька днів він назавжди розлучиться з цим життям, повертаючись до свого колишнього світу, поміж людей та звичаї, від яких упродовж років геть одвик і з якими, здавалося, ніщо вже його не поєднувало, крім що далі, то неясніших спогадів молодості. Рим, Равенна, дружина, син, якого він бачив не більше трьох разів, — війни Констанція за Галлію, спадок поганської Роми, Христова наука і її панування над світом, — це все видавалося йому дуже далеким та імлистим, хоч і не зовсім ще чужим: відчував, що, коли туди повернеться, тяжко йому буде змусити себе до засад і вимог колишнього життя. А тут, попри сопух, від якого усе ще завжди злегка паморочиться голова, все таке просте, легке і зрозуміле… як він відчував, таке відповідне усій його істоті, — хоч би і цей день, наприклад!

Цей день розпочався шаленою погонею за людьми одного зі збунтованих вождів, що, під’юджений віроломним королівським братом Оелорсом, напав на кращі стада Ругіли, пастухів повбивав, частину овець бездумно перерізав, а решту погнав у напрямку міста Сопіани, щоб якнайшвидше продати їх римським купцям із Норіку. Лише близько полудня король і ті з його людей, що мали найкращих коней, побачили за якісь сто стадій перед собою величезну хмару куряви, здійняту стадом, яке гнали старою римською дорогою Геркулія-Сопіана. З диким виттям, не рахуючи, скільки їх, переслідувачі кинулись на вісім сотень вершників збунтованого вождя: у заядлій битві найбільшу відвагу, а, головне, величезну силу руки проявив римський заложник, що бився пліч-о-пліч із Ругілою та не відходив од нього ні на крок. Спершу перевага була