Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

Щоб це світло падало точнісінько на узголів’я широкого подружнього ложа, слід повісити каганець у відповідному місці на спеціально для цього призначеному гачку. Це мусить зробити наречений. Поки що круг жовтого світла вириває з мороку дві великі стопи, судорожно вчеплені пальцями за м’яку червону тканину, що покриває підлогу подружньої кімнати. Їх власниця повністю готова до приходу нареченого, одягнена лише в дуже легкі нічні шати, оперезані поясом, який, згідно зі звичаєм, наречена розпустить сама, коли почує кроки мужа. Ці шати, які переходять із покоління в покоління і які багато десятків років тому мала на собі мати короля Фритигерна, можна одягати лише раз у житті — під час першої шлюбної ночі. Вони не білі, як весільна одежа римлянок, а яскраво-червоні, без жодних оздоб, окрім пояса, сягають лише колін, а спереду розрізані і відкривають гарні перса.

Мати востаннє цілує доньку в щоку, пронуба ще раз пробує, чи вдасться швидко й легко розпустити пояс, а потім обидві виходять і на хвилину настає тиша.

На хвилину… бо невдовзі нові раптові корчі великих товстих пальців на червоній тканині виразно свідчать, — молода дружина знає… відчуває, що він уже тут… стоїть перед нею, стримуючи уривчасте дихання. Стоїть у повному світлі, коханий, жаданий, а водночас — викликає неспокій і тривогу. Досить тільки підняти довгі чорні вії над дуже ясними блакитними очима, і побачить його повністю… Але не сміє і, коли тремтячими руками розпускає пояс, не бачить нічого, крім двох пар стіп, що ледь торкаються кінчиками пальців.

Але й він нічого більше не бачить. Не тому, що вся постать дружини тоне в темряві, — адже легко міг би міцною, дуже міцною рукою притягти її до центру світляного круга, — та він не сміє… Адже це перша жінка в його житті! У році того життя двадцять четвертому! І не стільки правовірне християнське виховання, отримане в дитинстві, чи стоїчні засади, проголошені вчителем-граматиком, шанувальником Марка Аврелія, — скільки трирічне перебування між готами і вплив суворої варварської доброзвичайності став причиною того, що стоїть він перед своєю жоною так само несвідомий науки кохання, як і вона!… і так само спраглий і дуже зацікавлений, а водночас повен дивного неспокою.

Але він чоловік і через коротку мить його долоні впиваються у легкі червоні шати матері короля Фритигерна, але його очі ще не сміють глянути на обличчя, з якого він міг би прочитати все, що відчуває, що думає, що переживає тепер спрагла вже ложа і пізнання його таємниць, а водночас повна страху молода жінка, рада з кожної хвилини зволікання.

У трикнініумі теж погасли вже погасли всі лампи, крім однієї, що зображала негритянського хлопця з яблуком у кожній руці. Одне яблуко надкушене, друге ще незаймане — в обох палає олива, що жовтим блиском осяває обличчя magister equitum Гавденція і гота Карпілія, comes domesticorum. Весільний бенкет уже закінчився, якусь хвилину тому триклініум залишив найдостойніший гість, magister militum і консул Флавій Констанцій — в кутку дрімає сивобородий граматик, колишній учитель малого Аеція, сьогодні ж автор epitalamium, що викликала справжнє захоплення наречених, їх батьків і гостей.

Майстерно накучерявлену бороду Гавденція вже щедро припорошила сивина, яку, хоч і не так виразно, помітно і в русявій чуприні Карпілія, що довгими пасмами спадає понад волячою шиєю на могутні атлетичні плечі. Грубо тесане, типово варварське обличчя Карпілія гладенько поголене — він одягнений не у звичний військовий убір, а в блакитні шати з найтоншої тканини. Оздоблені золотим ланцюгом, на якому висить велике зображення, що представляє святе обличчя вічного Гонорія Августа. Велика червона долоня міцно стискає правицю Гавденція: віднині нерозривні приязнь і єдність! Получені доми двох найсвітліших — це потуга, з якою ось-ось почне рахуватися імператорський двір. Простий жовнір із Мезії та варварський войовник із наївним здивуванням та захопленням думають про піднебесні вершини, куди довели їх дороги життя: в усій Західній імперії одна лиш людина перевищує їх гідністю військового рангу: Флавій Констанцій. Вони саме задумуються, чи варто узгоднювати дальші дороги — власні та своїх поєднаних родів — із дорогами Констанція, чи ні?… Зараз вони сильні… дуже сильні. Саме наближається година, коли зможуть проявити цю свою силу. Констанцій змагає за війну з королями диких гунів, які зайняли Паннонію, а вони обидва проти тієї війни. Побачимо! — усміхаються один одному батьки.

Скільки безсонних ночей проплакала дружина Гавденція, неспроможна змиритися з думкою, що її син мусить побратися з жінкою варварського племені!

— Це ганьба для нас… для мене… для мого роду, — хлипала, а інколи находила на неї така лють, що ледь стримувалася, аби не кинути чоловікові в обличчя: «Я вже раз принизила свої рід та ім’я, опустившись до шлюбу з простим мезійським жовніром. Невже цього приниження не досить?!» Зате голосно кричала:

— Хай проклятий буде день, коли перестали шанувати закон Першого Валентиніана, який смертю карав римлянина з провінції за пошлюблення варварки!… проклятий!… тричі проклятий! — і знову заливалася слізьми.

Але магістра кінноти не зворушували її сльози та благання.

— Якщо вже сам вічний Аркадій Август зволив поділитися троном і ложем з франконкою[19], то не розумію, чому син Гавденція не може одружитися з донькою достойного гота, тим паче, що ні вона не є немилою йому, ні він їй… А Карпіліон справді походить з роду варварських королів і куди ближчий по крові з Фритигерном, аніж Атаульф, якого не посоромилася пошлюбити сама найшляхетніша Галла Плацидія, донька і сестра цезарів…

І сталося: при слабкому жовтому світлі малого каганця в розкішних любовних обіймах змішувалася кров римська — напівселянська, мезійська, — напівблагородна, патриціанська, італійська, — з чужою досі й ворожою кров’ю варварських королів. Світлястий круг виривав зараз із темряви два злучені устами обличчя, на яких малювалося те все, що стрясало схованими в мороку сплетеними тілами… усе, чого зазнавали груди, стегна, спазмом насолоди здушені горлянки, раптовими судомами стиснуті серця… У триклініумі Гавденцій і Карпіліон, втупившись очима один в одного, обидва думали про те саме: про внука…

У кубікулі раптом із сичанням згас каганець. Вигоріла олива і Аецій не міг побачити, що обличчя його дружини не відображає вже нічого, крім тихого безмежного щастя, а в блакитних очах відбивається невідома, ніколи не передчувана глибінь, народжена з пізнання таємниці кохання… з розривання дівочого незнання… А вже геть неспроможний був пізнати, що й на його обличчі, у