Лі Чайлд - Нездоланний

– І вашого співробітника тут не було.

– Ні, – відповіла Ченґ. – Не було.

– Ви думаєте, що він на якийсь час відлучився і скоро повернеться сюди на потягу?

– Сподіваюся, саме так і буде.

– Що б іще це могло бути? Це ж вам не Дикий Захід абощо.

– Знаю. Мабуть, із ним і справді все гаразд. Його відіслали з Оклахома-Ситі. Можливо, йому знадобилося відлучитися в інших справах. Він би точно скористався потягом, бо ці дороги нестерпні. Ось чому і повернувся б він також потягом. Він мусить. Мені він казав, що в нього тут немає авто.

– Ви намагалися вийти з ним на зв’язок?

Вона кивнула.

– Я знайшла стаціонарний телефон в універсамі. Але його домашній номер не відповідає, а стільниковий вимкнений.

– Або просто поза мережею. У такому разі він точно не в Оклахома-Ситі.

– Він міг би заїхати кудись далеко? Куди-інде? Без авто?

– Це ви мені скажіть, – відповів Ричер. – Це ваша справа, а не моя.

Ченґ нічого не відповіла. Офіціантка підійшла ще раз, і Ричер вирішив перетворити свій сніданок на ланч, замовивши ще шматочок персикового пирога. І ще кави. Офіціантка виглядала переможеною. Стратегія її шефа подавати безкоштовну каву виявилася збитковою.

Ченґ сказала:

– Він обов’язково повідомив би мене про свої наміри.

Ричер відповів:

– Хто? Хлопець, якого тут уже немає?

– Саме так.

– «Повідомити» означає «увести в курс справи»?

– Навіть більше.

– То скільки ж інформації вам відомо про нього?

– Його звуть Ківер. Він із нашого офісу в Оклахома-Ситі. Але ми всі працюємо в одній мережі. Здається, я знаю, чим він може бути зайнятий. У нього було декілька досить серйозних справ. Але жодна з них не стосувалася цієї місцевості. Принаймні так свідчать дані з його комп’ютера.

– Чому саме вас відіслали йому на підмогу?

– Я була вільною на той момент. Він сам мені зателефонував.

– Звідси?

– Стовідсотково. Він пояснив мені, як сюди дістатися. Він назвав це своїм теперішнім місцем перебування.

– Таке прохання у вас вважається звичним?

– Абсолютно. Він діяв згідно з протоколом.

– Отож, він діяв згідно зі всіма правилами, але на його комп’ютері немає жодної інформації про цю справу?

– Саме так.

– А це означає…

– Що справа була незначною. Можливо, якась послуга другові або безкоштовна допомога клієнтові, яку він хотів приховати від шефа. Це точно не пов’язано з грошима. Ось чому він не хотів, щоб про це хто-небудь дізнався. Але потім, мабуть, справа набрала обертів. Саме тому він вирішив покликати мене на підмогу.

– То ви думаєте, що ця справа стала серйознішою, ніж він собі уявляв на початку? Що б це могло бути?

– Не маю жодного уявлення. Він мав усе мені пояснити на місці.

– У вас справді немає жодних здогадів?

– Що вас так дивує? Він працював над особистим завданням, яке не бажав розголошувати, а мені він збирався все розповісти, коли я сюди дістанусь.

– Яким був його голос по телефону?

– Спокійним. Більш-менш. Мені здалося, що йому тут не дуже сподобалося.

– Він вам про це сказав?

– Це лише моє припущення. Коли він пояснював мені, як сюди дістатися, то наче вибачався за те, що витягує мене в якесь похмуре та страшне місце.

Ричер промовчав.

Ченґ сказала:

– Мені здається, що ви, військові, занадто зациклені на отриманні точних даних, щоб зрозуміти хід наших думок.

Ричер відповів:

– Та ні, чому ж, я саме збирався з вами погодитися. Мені от, наприклад, не сподобався магазин із гумовими фартухами. А ще мене весь ранок переслідував якийсь дивний хлопчина. Десяти-дванадцяти років, не більше. Хлопець. Думаю, він лише дивакуватий малий, якого сильно зацікавив незнайомець, тобто я. Щоразу, коли я дивився в його бік, він ховався за стіну.

– Не знаю, дивно це чи сумно.

– У вас справді немає жодної важливої інформації?

– Я чекаю, що мені про все розповість Ківер.

– Тобто, ви чекаєте на потяги.

– Двічі на день.