Лі Чайлд - Нездоланний

Ричер відповів:

– У збройних силах.

– Що ви там робили?

– Усе, що мені наказували. Тобто всього потроху. Зазвичай я займався кримінальними розслідуваннями. Шахрайство, крадіжки, убивства, державні злочини. Усе, що вчиняють люди, якщо їм це дозволити.

– Як вас звуть?

– Джек Ричер. Майор у відставці, колишній працівник 110-го відділку військової поліції. Я також утратив свою роботу.

Ченґ повільно кивнула і, здається, трохи заспокоїлася. Але пильності не втратила. Вона знову запитала, проте цього разу вже спокійніше:

– Ви впевнені, що ви тут не на завданні?

Ричер відповів:

– Абсолютно.

– Чим ви займаєтесь тепер?

– Нічим.

– Що ви хочете цим сказати?

– Те, що й сказав. Я подорожую. Переїжджаю з одного місця на інше. Відвідую різні місцини. Їжджу, куди забажаю.

– Увесь час?

– Мене це влаштовує.

– Де ви живете?

– Ніде. І всюди. Сьогодні я живу тут.

– У вас немає дому?

– Він мені не потрібен. Мене б усе одно там ніколи не було.

– Ви раніше бували в Материному Спочинку?

– Ніколи.

– Тоді навіщо ви сюди приїхали, якщо у вас немає тут роботи?

– Я лише проїжджав повз. Це була радше моя примха, з цікавості – через назву цього місця.

Ченґ на мить замовкла, а тоді раптово всміхнулася, з трохи прихованим сумом.

– Розумію, – сказала вона. – Я навіть уявляю собі цей фільм. У фінальній сцені показали б великим планом перекошений дерев’яний хрест із двох дощок, збитих докупи цвяхами, а на ньому був би напис, зроблений гарячим оцупком із вогнища. На задньому плані рушає з місця караван фургонів та поволі зникає вдалині. А потім ідуть титри.

– Ви думаєте, що тут померла літня жінка?

– Саме на це наштовхнула мене назва містечка.

– Цікаво, – сказав Ричер.

– А ви про що подумали?

– Я не був певен. Я подумав, що тут могли б початися пологи в молодої жінки. Можливо, вона залишилася тут на місяць, щоб зміцніти, а тоді рушила далі. Може, її син став сенатором абощо.

– Цікаво, – сказала Ченґ.

Ричер проколов виделкою жовток та скуштував свій сніданок, що стікав на тарілку.

За тридцять футів від них продавець з-за прилавку набрав номер на телефоні, що висів на стіні, і сказав у слухавку:

– Вона повернулася зі станції сама, а тоді попрямувала просто до хлопця, що приїхав минулої ночі, і тепер вони мило бесідують, розробляючи якийсь план. Запам’ятай мої слова: вони точно щось замислили.

Їдальня потроху спорожніла. Схоже було, що метушня зі сніданком відбувалася лише на світанку. Фермерство вимагало не меншої дисципліни, ніж армія. Підійшла офіціантка, і Ченґ замовила чашку кави та данську булочку[5], а Ричер тим часом доїдав свій сніданок. Він запитав:

– То як проводить свій вільний час приватний детектив, який не займається фотографуванням у готелях?

Ченґ відповіла:

– Ми пропонуємо різні спеціалізовані послуги. Корпоративні розслідування, ну і он-лайн спостереження, а ще особисту охорону. Близький особистий нагляд. Багаті стають іще багатшими, а бідні стають іще біднішими, а це хороша новина для охоронного бізнесу. А ще ми займаємося охороною приміщень. Плюс консультації, збір особистої інформації, оцінка потенційної загрози, а також розслідування загального характеру.

– Що вас сюди привело?

– У нас відбувається операція в цій місцевості.

– З якою метою?

– Я не маю права цього розголошувати.

– І масштабна ця ваша операція?

– На цій ділянці в нас працювала одна людина. Принаймні ми так думали. Мене відправили їй на підмогу.

– Коли?

– Я приїхала вчора. Зараз я маю бути в Сиєтлі. Я сіла на літак і полетіла якомога далі, а тоді взяла авто напрокат. Це була не поїздка,