Жослін Сосьє - Дощило птахами

про це, як завжди, особливо ж Чарлі — справжній майстер буркотіння. А Том так і не позбувся балакучості, до якої призвичаївся у готелі, тож він усе переводив на жарти. Однак його ока, яке, мов яструб, стежило за співрозмовником, варто було остерігатися. Утім, саме з Томом був сенс розмовляти. А щодо Теда, то вловити неспішне пережовування його думок було досить складно.

Розмови снувалися навколо хатини Чарлі, яка вважалась найзручнішою. Томова хатка скидалася на кубло. Ми годинами, а часом і цілими днями грали в карти, даючи волю думкам.

Тед ніколи з нами не грав, проте я знав, що він був заодно.

— Смерть, ось про що варто було б міркувати, — заявив Том.

Надворі стояв лютий, дув сніговій — був один з тих днів, коли не хочеться відходити від затишного вогню; тож ми занурились у покер. Приїхав я позавчора. Взимку я тут з'являвся нечасто. Приходив, мов Святий Миколай, із повними кишенями наїдків. Мотосани аж угинались від їжі. Фрукти, овочі, тістечка, свіжі соки та солодкі вина — усе для старих. І ще чимало корисніших дрібниць на кшталт теплих курток і спіднього; були там пилка, великий ліхтар на нафті; траплялись і газети. Старі тішилися, спостерігаючи за тим, як відчайдушно борсається без них світ.

Цього разу я привіз великий свердел на бензині. Дуже корисний винахід — тепер їм не доведеться надриватися з киркою. Свердел миттю зробить отвір у кризі на озері, і води буде достатньо. «І риби також», — додав Чарлі, який хотів випробувати пристрій на сусідньому озері, де щуки — стверджував він — такі чорні, що аж відливають синім. Та піднялася хуга, тож ми цілих два дні грали в покер, проте Чарлі не відступився, бо дуже хотів спіймати щуку чорну, мов сама ніч.

— Завтра хай там що — сніг, буря, тонни лайна з неба, — а я таки піду на риболовлю! — заявив він, викладаючи трьох королів.

— Ач, який! А хто піде шукати твоє тіло з гримасою, примерзлою до писку?

Томові не щастило. Пара валетів.

— Не переймайся — я вже докладу зусиль, аби померти з усмішкою.

Мені теж не щастило. Жодної пари та ще це дурне запитання:

— Що, Чарлі, знову квапишся поперед смерті?

З усіх боків столу — мовчанка і посмішки.

— Смерті тут не боїться ніхто!

Не таланило мені.

— Гей, Чарлі, ану витягай коробку!

Коробка стояла на полиці над ліжком. Циліндрична бляшанка. У ній були білі кристали, подібні до солі. Стрихнін. «Отрута для лисиць, — пояснили вони, — залишилася від полювань. За три секунди вбиває лисицю, а людину — приблизно за десять».

Таку коробку мав кожен — якщо коли-небудь допомога таки знадобиться, кожен знав, де коробка товариша.

Я вважав себе жорстким, думав, що витримаю, проте коли старі взялися обговорювати власну смерть, ніби йшлося про мале діло або розчавлену вошу — відчув, як занило серце.

— Ми нібито мали б боятися смерті, — прохрипів Том.

І спокійно додав, ніби відчувши моє збентеження:

— Ти ще молодий, тож не збагнеш.

Чарлі за звичкою перечекав вибух і поставив крапку.

— Мені поталанило безкоштовно отримати друге життя, тож я не впевнений, чи потрібне мені третє.

Я знав історію Чарлі. Він розповідав. Історія не банальна. Мав дружину, двох діток, посаду на пошті, проте щоразу на вихідних вирушав на полювання. Полювання — цим усе сказано. Не фах, не дозвілля, радше безглуздя, анахронізм і бридота! Ви лишень уявіть — убивати диких тварин! Сусідські діти бігли за ним вулицею і зазирали у віконце підвалу, де він вичиняв шкури жертв. Він відчував страх дітей, чув шепотіння.

І лише в лісі він усвідомлював свою силу, широко вдихав світ, осягав свою належність до всемогутнього Всесвіту.

З віком він усе частіше повертався до мрії померти в лісі, мов звір, без планів і сумних гримас — нічого, лише лісова тиша вітає одне зі своїх створінь, яке вирушає до манів бобрів, горностаїв, норок, лисиць та рисей — своїх справжніх друзів.

Одного разу лікар, поставивши діагноз — ниркова недостатність — та призначивши гемодіаліз три рази на тиждень, пообіцяв Чарлі гідну смерть.

Тоді він уже не працював, діти давно роз'їхалися, дружина отримувала пенсію. Чарлі зробив необхідні розпорядження в банку та у нотаря і став чекати смерті.

— Я облаштувався в мисливській хижці і чекав, коли смерть прийде по мене, але вона не йшла, тож я подумав, що мені дане друге життя. І я вирішив прожити його на свій смак.

Він зачекав іще тиждень, а потім залишив будиночок так, ніби звично вирушив на полювання.

— Звісна річ, моє тіло шукали, проте місця, де я полюю, дуже великі. Подумати могли бозна-що: втопився або гнию десь у драговині. Напевне, офіційно я вже давно небіжчик.

А ниркова недостатність?

— Сцю так, як і всі. Лікарі ж не чарівники, також можуть помилятися. Ось і мій схибив.

Тож одного дня Чарлі просто прийшов зі своїм спорядженням, і Тед дозволив йому оселитися біля свого табору. Ще за кілька років з'явився Том. Певно, Тед вирішив, що вони гідні