Жослін Сосьє - Дощило птахами

гідно поховану людину. А що викликало в мене найбільший сумнів — то це дивна поведінка старих. Вони запалили цигарки і повели неспішну розмову. А коли пси розляглися просто на прямокутнику могильної землі, господарі не зробили їм жодного зауваження.

Прийшов час іти. Причини затримуватись я не бачила. Утім, поцікавилася причиною смерті Теда.

— Помер уві сні, — відповів мені Том. — У нашому віці інакше й бути не може.

Прощатися ми не стали. Коли я обернулась, перш ніж вирушити стежиною до пікапу, вони лише знехотя помахали. До стежки мене провів єдиний з-поміж них джентльмен — Любко. Я встигла зробити кілька світлин, перш ніж Чарлі гукнув собаку.

Повертаючись, я намагалася уявити, про що міг думати бідолашний Чарлі. Я крикнула, що привезу йому світлини пса. Адже він думав, що позбувся мене, а тепер знатиме, що буде ще й другий раз.

Я заблукала. Позавчорашні вказівки господаря вже не здавалися такими чіткими, тож я кружляла клубком доріг, що вивели до залитого сонцем озера — того самого, яке щоранку вітало старих і вздовж якого тягнувся надійний вузький піщаний шлях, що вивів мене просто до самотнього готелю.

Управитель мене надурив. Змусив зробити велику і непотрібну петлю на захід, хоча на схід вів прямий шлях до Бойчука та його приятелів.

Тож у них був захисник — людина, яка вислуховувала розпити подорожніх, розповідала їм казна-що та відправляла бозна-куди, хоронитель ключів від притулку. Я почувалася одночасно ошелешеною та зворушеною запобіжними заходами задля збереження вільного, однак і непростого життя на березі озера.

І вже не мало значення, чи справді там жив Бойчук, — я знала, що повернуся.

У цієї повісті є ще один очевидець, і невдовзі він прибуде на місце дії.

На перший погляд йому можна дати заледве тридцять, але насправді йому за сорок, а сам він упевнений, що ще не виповнилось і двадцяти. Має гнучкі довгі м'язи, волосся, зібране у шиньйон, кульчик у вусі, а якщо піти далі й зазирнути до голови, то побачимо нагромадження ідей — він постійно перебуває у пошуках.

Дорогою вздовж озера він веде «Хонду-TRX-350» — новеньку модель, — за якою плуганиться мініатюрний причіп. Коли в полі зору з'являється хатка Чарлі, він підводить очі до даху — і робить так завжди, перевіряючи, чи куріє димар, чи вдома господар і чи він іще живий.

Він тут частий гість.

Узимку він приїздить значно рідше. Прибуває на велетенських мотосанях «Скандік» — потужній машині, яку не лякають високі сніги і яку він іноді на повній швидкості кидає на кригу замерзлого озера. Ставши в повний зріст на своєму породистому скакуні, він лине дюнами снігу, задубілого на вітрі, летить від однієї дюни до іншої, ніби вивчаючи пустку, і, відчуваючи, ніби втік від усього, перевершив себе, п'яніє від швидкості й холоду і повертає до хижки Чарлі. Адже бачить три колони диму, встромлені в небо.

Це ще одне вільне створіння, проте ключі від цього раю належать не йому.

Звати його Бруно.

Бруно

Про гостю вони розповідали явно неохоче. Подумаєш — якась фотографиня! Але спершу їм довелося повідомити мене про смерть Теда. Що ж — цього варто було чекати. Він таки був старий! У такому віці — здавалось мені — навіть помирати ліньки.

«Він помер власною смертю», — заявив Том, а я поглянув на Чарлі. Ці двоє ніби утворювали резонаторну скриньку. Коли треба було дізнатися, чи Том каже правду, вистачало поглянути на Чарлі. В очах Чарлі я не знайшов дисонансу. Отже, сумнівів у природності смерті Теда не було.

Усе варте знаття ми вже знали.

Старенькі уклали своєрідну угоду про смерть. Я не кажу «самогубство» — це слово вони не любили. Заважке, занадто пафосне для пригоди, якою, зрештою, вони не дуже-то й переймалися. Що мало значення, то це свобода — як у житті, так і по смерті, — тож вони дійшли згоди. Жодних клятв, жодної патетики — просто обіцянка: ніщо не завадить належному в разі, якщо хтось занедужає настільки, що не зможе зіп'ястися на ноги, і перетвориться на тягар для себе та для решти. Угода не поширювалась на перелом руки — однорукий ще якось дасть собі раду; проте щодо ніг, то нічого важливішого в лісі немає. «Пересування», — казав Том, наголошуючи звичайно на обох «е», ніби мав рухатися, вимовляючи цю голосну. Угодою передбачалося, що вони мали допомогти одне одному в разі чого. Старі не дозволили б одному з них розчинитись у болю й самозневазі, зануривши погляд у небо.

Я знав уже давно. Випадково, через обмовку — адже старі були не з тих, хто за першої-ліпшої нагоди дзвонить в усі дзвони. Коли відбувається щось справді важливе, вони тихо бурмочуть