Андрій Бачинський - Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

в Алупці. Але тоді вона була ще маленькою, лише перший клас закінчила. Тепер усе виглядало зовсім по-іншому. Екскурсовод ходила з дітьми чудовими парками навколо палацу, розповідала про його дивну архітектуру та про життя російської знаті дев’ятнадцятого століття. Нарешті дітей підвели до південного фасаду, який нагадував парадний вхід до ханського палацу, і до знаменитих левів на сходах. Екскурсовод зупинилася біля скульптури сплячого лева:

– Діти, у вас є п’ятнадцять хвилин вільного часу. Хто хоче, може сфотографуватися біля левів. Якщо ж маєте до мене запитання, прошу не соромитися. Я залюбки відповім.

Запитань, звісно ж, не було, бо всі розбіглися робити знімки на пам’ять. Лише Оленка підійшла й запитала, ніби мимохідь:

– А скажіть, будь-ласка, чи то правда, що колись на території «Артеку» жила Міледі?

– Хто-хто?

– Ну-у-у, графиня, я забула її прізвище, словом, Міледі з «Трьох мушкетерів». Вона ще перед смертю десь заховала діаманти, викрадені у французької королеви.

– Ось ти про що. Справді, графиня де Гаше доживала свій вік у наших краях. Але чи й справді вона була тією Жанною де Ламотт, яка обікрала Марію-Антуанетту, достеменно не відомо.Тож стверджувати, що саме вона десь тут заховала скарби, не можна. Гадаю, якщо вони й є, то навряд чи комусь поталанить їх знайти.

– Он як, – промовила Оленка й теж побігла фотографуватися.

Перед поверненням до табору вожаті роздали дітям вечерю, так звані сухі пайки. Скарбошукачі перезирнулися і за мовчазною згодою поховали їжу в торбинки. Під час нічної розвідки їстівні запаси можуть, як ніколи, стати у пригоді.

В автобусі діти гуртом підхопили артеківські пісні, котрі встигли вивчити упродовж перших днів перебування в таборі. Оленка ж, як і її друзі, зручно вмостилася на сидінні. Дорожній серпантин Великої Ялти швидко заколисав їх. Незабаром вона вже спала, незважаючи на гамір в автобусі...

Розділ 5

Нічна експедиція,

або Перший млинець завжди глевкий

Ось і настав час «ікс». Усі мешканці спального корпусу мирно сопіли у своїх кімнатах, лише неспокійна четвірка навшпиньки скрадалася до пожежних сходів на розі будинку. Спускатися головним входом юні скарбошукачі не ризикнули, розуміючи, що можуть бути спіймані черговим вожатим під час перетину «державного кордону» при виході з корпусу.

Цей запасний вихід діти підготували ще перед екскурсією. Поки Оленка з Сашком стояли «на атасі», Сергій з Антоном за допомогою підручних засобів виламали язичок у замку дверей, що вели до пожежних сходів. Відчинивши двері, хлопці прихилили їх і замели сміття, щоб ніхто не помітив маніпуляцій...

Діти підкралися до пожежного виходу й тихесенько вийшли на сходи. Пригнувшись, одне за одним сторожко зійшли з третього поверху вниз. Потім швидко перебігли у гущавину дерев біля сусіднього корпусу. Табір «Алмазний» перебував на реконструкції, дітей у ньому не поселяли, а ремонтні роботи вели лише вдень. Там можна було спокійно обговорити наступний етап операції. За звичаєм слово взяв Антон:

– Отже, так. Точкою, від якої починається шлях до сховку зі скарбом, у нас вказана школа. Але далі дорога йде вниз, попри місце, де ми зараз стоїмо. Тож нема чого перти вгору, щоб потім повертатися. Тільки... не знаю, як без ліхтарика далі йти. Місяця, як на лихо, немає.

– А я маю ліхтарик! – вигукнула Оленка.

– Звідки?

– Та ж екран у мобілці світиться. Вдень ніби й не видно, а вночі досить світла дає.

– Олено, ти геній! Від мобілки світло не таке яскраве, як від ліхтаря, зате й збоку ніхто його не помітить. Усе, давай телефон і пропустіть мене вперед. Я кроки рахуватиму.

Антон вийшов уперед і повів групу, обходячи кущі та дерева. За якийсь час діти опинилися на роздоріжжі. Антон посвітив екраном мобільного на «карту» й пробур­мотів:

– Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – життя занапастиш. Коня ми собі нового купимо за діаманти, а життя не купиш, отже, йдемо праворуч.

– Що ти там бурмочеш, Сусанін? – визирнув із-за Антонової спини Сергій.

– На роздоріжжі ми маємо повернути праворуч.

– То повертай, а не лементуй.

– Краще сім разів відміряти й зайвий раз звіритися з картою, ніж потім блукати, – промовив Антон по-філософськи й упевнено повернув…

Пройшовши ще метрів п’ятдесят униз стежкою, діти опинилися біля будинку.

– Що за чортівня? – промовив Антон. – Це ж корпуси «Морського».

– Точно, – підтвердив Сашко. – Я їх вчора з нашого пляжу бачив. То й що?

– Як то й що? За інструкцією ми мали вийти на скелястий берег із входом до підземелля, а замість того вперлися у житлові корпуси.

– Варіантів є три, – вирішив вставити своїх п’ять копійок Сергій. – Перший – помилився Антон і завів нас не туди. Другий – помилилася Олена і неправильно записала вказівки ворожки. Третій і найбільш вірогідний – помилилася ворожка або й просто збрехала. Розвела нас, одним словом, як і всіх своїх довірливих клієнтів.

– Та ти… та як ти смієш про тітку Лесю! – Оленка підступила до Сергія з кулаками, та раптом… просто в очі їй різонув яскравий промінь ліхтаря.

Із-за дерев пролунав суворий чоловічий голос:

– Хто там ховається?! Негайно вийти на алею!

Заскочені зненацька діти завмерли, мов молоді кипариси у безвітряну погоду. Голос гнівно повторив вимогу. Антон першим прийшов до тями й зробив кілька кроків уперед. Відтак рушили Сергій та Сашко. Олена ступала за ними майже наосліп.

Голос належав охоронцеві табору, що здійснював обхід території і почув дитячі голоси за деревами. Чоловік схопив Антона за руку, намагався схопити ще й Сергія, але той відбіг на кілька кроків, зупинився й гордо промовив:

– Не бійтеся, не втечу. Я друзів не залишаю в біді.

– От і добре, – схвалив охоронець. – Мені ж легше. Отже, я веду його до чергового вожатого, а ви дружно йдете за нами.

Охоронець повернувся й повів Антона до табору «Морський».

– А куди ви його тягнете? – до Оленки вже остаточно повернувся зір.

– У корпус, звісно.

– Але ми не у «Морському» живемо.

– А в якому? – здивувався охоронець.

– У «Гірському», точніше, у «Янтар­ному».

– Ну ви й даєте. І чого вас аж сюди занесло? На пригоди потягло? Нехай ці шибеники, шантрапа, вона й є шантрапа. А ти, дівчинко, чого з ними швендяєш?

– Не Ваше діло. Спіймали, то вже ведіть. А обзиватися шантрапою не треба, – відповіла Оленка з викликом.

– Ти диви, нашкодила, а ще й огризається! – промовив охоронець.

Він хотів ще щось додати, але махнув рукою і вже до самого табору не промовив ані слова. Четвірка полонених невдах прямувала за ним, приречено повісивши голови.

Охоронець «здав» дітей черговому вожатому, а за хвилину вони вже сиділи