Андрій Бачинський - Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

Нарешті з протилежного кутка кімнати озвався Сашко, який досі мовчки слухав і лише зосереджено міркував.

– Зрештою, ми нічого не втрачаємо. Інших варіантів все одно немає. То чого б не спробувати?

Лілька підняла слухавку після третього дзвінка.

– Оленко, ти?! Привіт! Як відпочинок? Як море? – заторохтіла. – Щастить тобі, ми тут мучимося в школі, а ти собі балдієш!

З досвіду Оленка знала, що поки Лілька не виговориться й не вистріляє весь арсенал словесних боєприпасів, марно починати діалог. Подружка за три хвилини переповіла все, що сталося цими днями на подвір’ї, у класі й школі. Коли ж, нарешті, зробила паузу, щоб набрати в легені повітря для чергової порції експрес-новин, Оленка випалила:

– Лілько, твоя мама вдома?

– Е-е-е, – затнулася збита з пантелику подружка, – удома, а до чого тут моя мама?

– Мені треба негайно поговорити з нею, потім усе поясню. Дай швидше їй слухавку, увечері я зателефоную ще раз і тоді вже потеревенимо.

– Ну добре, потім то й потім, – відповіла та трохи ображено й гукнула кудись убік: – Мам, тут тебе Оленка! Каже, що терміново!

Дівчинка привіталася з тіткою Лесею й переповіла їй суть справи. Заскочена дивним проханням, жінка трохи помовчала:

– Знаєш, Оленочко, яких я вже тільки дивних прохань від своїх клієнтів переслухала, а такого ще не чула. Ти мене заінтригувала. Пригадую, коли сама в дитинстві була в «Артеку», нас теж лякали казками про дух Міледі, що бродить уночі територією табору і полює на дітей. Але я була впевнена, що це просто байка, вигадана вожатими, щоб полякати нечемних піонерів. Хм, цікаво. Ну що ж, спробую довідатися. Тільки ти ж знаєш, що мені треба переспати з думкою про твоє прохання, тому зателефонуй завтра вранці. Може якраз...

– Ой, тітонько Лесю! Ви мене так виручаєте! Дякую вам дуже! Обов’язково зателефоную! – радісно проторохтіла Оленка й вимк­нула телефон.

– Ну от, – Оленка гордо обвела поглядом хлопців. – Половину справи зроблено. Залишилося почекати до завтра. Отже, які наступні плани?

– Та-а-ак, – замислився Антон, – наступні плани, кажеш? А план у нас тепер один – жодним чином не видати себе. Головне – конспірація. Живемо нормальним життям. Зрештою, ми ж відпочивати сюди приїхали, чи ні?

– Точно! – вигукнув Сергій. – Коли ми спускалися зі школи в їдальню, вожаті говорили між собою, що поведуть нас після обіду до моря.

Поки діти простували тінистою алеєю до пляжу, вони й словом не перекинулися про скарби. Їхні думки були поглинуті морем.

Інструктор з плавання вишикував усіх на пляжі, розділив на групи по десять осіб, розповів правила поведінки на воді й подав знак першій десятці. Діти одразу ж дружною юрбою кинулися в обійми м’яких теплих хвиль. Інструктор час від часу щось вигукував у мегафон, але на його зауваження вже ніхто не звертав уваги.

Утомившись, Оленка вийшла з води і лягла на гальці. Трохи відпочила, підвелася й поволі кинула оком на пляж у пошуках друзів. Друга десятка, до якої потрапили хлопчаки, усе ще борсалася у морі. Сашко вилазив довготелесому Антонові на плечі й з усієї сили стрибав у воду, а Сергій плавав наввипередки з хвилями. «Дивно, – подумала Оленка, – ще вчора я ненавиділа цю трійцю й мріяла помститися, а нині ми вже КОМАНДА. У нашому загоні повно моїх одноліток-дівчат, а я дружу з хлопчиськами. Дівчата про косметику розповідають, про модне вбрання радяться, а мене на якісь пригоди тягне. Якби бабуся дізналася, що її «юноє дарованіє» уночі вештається з хлопцями у пошуках скарбів, дістала б серцевий напад! Жах!». Оленка заплющилася, підставляючи обличчя промінню ніжного вересневого сонця.

Раптом... її тіло ніби обпекло вогнем. Вона підскочила й опинилася віч-на-віч з Антоном. Виявляється, це він обтрусив свою мок­-

ру руду чуприну, і з несподіванки холодні краплі води здалися їй пекучими жаринками.

– Здурів чи що?! – залементувала Оленка.

– Чого ти? Це ж тільки вода.

– Угу, тебе б так. У мене мало серце не вискочило. Теж мені друг називається.

– Та не лементуй, краще поглянь навколо. Яка краса! І пощастило ж комусь жити тут. Уяви собі тільки: цілий рік купаєшся, засмагаєш.

– Ну не знаю. Не думаю, що взимку тут комфортно.

– Якби не було комфортно, «Артек» не приймав би дітей цілий рік.

– Може й так, – погодилася Оленка й знову вляглася на гальку.

Повертатися назад у спальний корпус було важче. Дорога змійкою звивалася вгору, і виснажені морем діти ледве пересували ноги. Про вечірню дискотеку ніхто вже й не згадував. Хотілося тільки доповзти до ліжка. Спати!

Це була перша ніч в «Артеку», яку Оленка проспала, жодного разу не поворухнувшись. Навіть не почула зранку команду «Вставай!». Хтось із сусідок ледве розворушив її. Оленка потерла заспані очі й пошкандибала вмиватися. Сполоснувши лице, почала витискати з тюбика пасту, щоб почистити зуби, й одразу згадала про команду, про діаманти і врешті про те, що сьогодні зранку має телефонувати до Лільчиної мами.

Оленка жбурнула на полицю зубну щітку і помчала до ліжка, де під подушкою лежав мобільний телефон. Схопивши його, вона знову забігла до ванної кімнати, зачинилася, пустила воду з крана й увімкнула телефон.

На щастя, відповіла тітка Леся, звільнивши Оленку від вислуховування чергової порції пліток від Лільки.

– Отже, записуй, – по-діловому почала жінка. – Аркуш і ручку маєш?

За кілька хвилин озброєна інформацією Олена гордо увійшла до хлопчачої кімнати, помахала над головою вирваним з зошита папірцем:

– Ну що, мушкетери, готові до подвигів і бойових звершень?!

– Та ну? Та не може бути! Невже є?! – не повірив Сергій.

– Х-ха! А ви ще сумнівалися. Та Лільчина мама крутіша від усіх тих з «Битви екстрасенсів», щоб ви знали. От так.

– Показуй швидше, що ти там понаписувала! – вигукнув Антон з нетерпінням і видер аркуш з Оленчиної руки.

Ледве розібравшись з плутаними записами (ще б пак – однією рукою Оленка тримала ручку й писала, другою притискала аркуш до стіни, а плечем підставляла телефон до вуха), команда засіла за розробку плану.

– Отже, так! – виголосив Антон фразу, якою звично починав озвучувати свої думки. – До вечора рипатися не варто. Учора я краєм вуха чув, що сьогодні нас повезуть на екскурсію у Воронцовський палац. Головне – багато не бігати, берегти сили, бажано на зворотному шляху трохи подрімати в автобусі. Повернемося ввечері, заморені вожаті швидко позасинають, от тоді й почнемо операцію. Зрозуміло? От і добре. А тепер – на ранкову лінійку…

Оленка з батьками колись відвідувала Воронцовський палац