Володимир Кривенко - Одіссея практиканта
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ой, синочки, та я згодна годувати вас, але хатинка у нас маленька, а дочка моя ще двох бешкетниць привела, – он вони на сіновалі знову якусь шкоду роблять… Де ж я вас розміщу?
– А що, Оксано Михайлівно, якщо ваші бешкетниці сіновал лише вдень окупують, то, може, вночі – ми його? Я подивився на перелякано-здивоване обличчя Едіка і, поки він не втрутився, гаряче підтримав Віктора:
– Так, так, це було б чудово! Сіновал, – то моя мрія з дитинства!
Оксана Михайлівна, помітивши гримасу невдоволення на обличчі Едіка сказала:
– Добре, я-то згодна, і рядно вам дам, і вкритися, але ж вам буде незручно на сіновалі, ви ж городські!
– Ми не городські! – поважно відповів Віктор. – Ми, як ті солдати. Ми налагоджувальники!
– Ну, дивіться, якщо так, то нехай буде… А гроші…Ну, я не знаю… Ну, може, десь, копійок по 50…
– Та ви що, смієтесь? – аж обурився Віктор. – такий борщ і 50 копійок? – по 2.50 з носа – і ні копійки менше! (Взагалі-то в містах добові нам виплачували по 2.60, а в селах, чомусь, лише по 1,50. А за житло – у місті до 3.00 крб., а в селах по 0,50… але ж де б ми такий борщ щодня їли???)
– Ну, то, тоді, і снідати і обідати і вечеряти у мене будете!
– Отут важко Вам відмовити, – вклонився Віктор Оксані Михайлівні. – Ми згодні!
Трохи відпочивши, відчули ми прилив нових сил, до того ж і сонечко помітно скотилось з пекельної вершини, отже, вирішили ми, що нічого поганого не станеться, якщо до заходу сонця перевіримо ми ще кілька скирт. Сказано – зроблено! З гордим, незалежним виглядом пройшли ми повз молдаванина, що все ще сидів, як приклеєний, на тому ж ослінчику, хоч вже й без люльки.
Таке швидке відновлення енергії здивувало нас самих. Чим нижче сідало сонечко, тим швидше просувалась наша робота. За пару годин ми вже встигли зробити стільки ж, а то, навіть, і більше, ніж з ранку і до трьох годин дня.
– Щось, мабуть, пані Оксана в той борщик підсипала, – шуткували колеги, не менш мого, здивовані нашими темпами. В черговий раз, забивши щупи в землю, ми зібрались біля мегомметра, збираючись виміряти опір з'єднання. Вдалині, з боку села, почувся шум автомобільного двигуна, а скоро показався і знайомий «бобік».
– Мабуть, Степан Захарович виїхав на традиційне полювання на «зайців» з-під фар… – припустив Віктор.
– На цей раз роль зайців гратимемо ми, – здогадався Едік.
– Звісно! Йому свої вже набридли, бо ловитися не хотіли через «ядрену» бомбу…
«Бобік», тим часом, вже наблизився і водій спрямував машину просто на один з вбитих в землю щупів. Я стояв найближче до щупа, тому, розмахуючи кувалдою, як гранатою, з криком:
– «Стій, кому кажу!» кинувся навперейми машині, і зупинив її десь за півметра до щупа. Мій лютий вигляд з кувалдою в руці вразив водія і він так різко загальмував, що Степан Захарович, бурмочучи різні дифірамби в адресу «городських дикунів», виліз з машини тримаючись рукою за лоба і вже ладен був конкретно пояснити недоречність такої моєї клоунської поведінки, але тут його погляд впав на вбитий перед машиною щуп і провід, натягнутий від нього до мегомметра. Не в змозі зупинити весь заряд обурення, спрямований на мене, Степан Захарович миттєво переадресував його водію, здивувавши того зверненням на «ви»…
– Степане Захаровичу! – прийшов я на допомогу водію, – не лайте його, краще хай він свою провину спокутує – нехай повитягає ці щупи, коли ми заміряємо опір. Степан Захарович підійшов до приладу з цікавістю слідкуючи за процесом вимірювання. Як спеціально, прилад показав найбільший з усіх виміряних, опір – близько двох десятків ом, замість 4–6… Віктор взяв до рук протокол:
– Записуємо: – це треба переробити, бо, під час грози можливі неприємності.
– І багато таких? – стурбовано спитав Степан Захарович.
– Та вже 7 штук…
– А скільки перевірили?
– Оце сорок друга скирта, тобто вісімдесят четверта точка виміру.
– Я питав у чайній, то ви, кажуть, і на обід не приходили?
– Так далеко ж! Звідти, після обіду, по спеці, сюди вже й не зайшли б!
– А куди ви так женете? Десь по 12–15 скирт на день, то за тиждень і впораєтесь!
– Не можемо, Степане Захаровичу, не можемо, – скрушно розвів руками Віктор.
– Роботи багато. Ми ж у вас автоматику не встановили, значить план на місяць не виконаємо.
– А це значить, що премії і за місяць, і за квартал не буде, – вставив свої 5 копійок і Едік…
– Ну, це питання ми, якось, вирішимо, пообіцяв Степан Захарович, – а тепер, збирайте свої причандали в машину, погодую вас, та в хату пристрою – вже домовився.
– Добре, ми тут дроти поскручуємо, а водій ваш нехай щупи повисмикує.
– Василю! Чув?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея практиканта», після закриття браузера.
