Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

На вогник підійшов хлопець. Павло Гаврилович придивився – та це ж ройовий, якого так лаяв учора Морозов!

– Сідай, не бійся, – сказав Вітко, махнувши у бік вільного місця коло себе.

Ройовий сів і простягнув руки до багаття. Його майже дитяче обличчя розфарбувала у рожевий колір здорова кров. Тонкі пальці виказували в ройовому сина шляхетного роду, що вчився у юнкерському закладі. На правому рукаві видно було нашивну відзнаку – один шеврон-трикутник. Отже, командир рою – друге після козака звання. Хлопець тихенько кхекав, щулячись від січневого холоду.

– Як тебе звати? – запитав його Павло Гаврилович, підкидаючи дров у багаття.

– Петро. Петро Іванович Дорошенко, – назвався той і чомусь залився вже не рожевим, а червоним.

– Ти диви, як офіційно. Ну, будь здоровий, Петре Івановичу, – всміхнувся Вітко.

– Буду, – раптом відповів Дорошенко.

– Звідки родом?

– Місцевий я, київський.

– А, то знаєш тут усі околиці.

– Так, ми з хлопцями по цих схилах гуляли. Он там є прохід поміж дерев, на санках каталися.

Петро сказав це і раптом замовк, засоромився, що пан курінний засміє його, бо малий він ще для війни, незрілий для битв і занадто юний, аби розглядати глумливо пику смерті.

– Цікаво, цікаво. А товариші твої де?

– Не залишилось нікого. Усі полягли під Крутами. Усі до одного.

Останню фразу Петро промовив своїм юнацьким, майже дитячим голосом так, що мимоволі Павло Гаврилович здригнувся, подивився на хлопця по-новому.

– Ти з Першої юнкерської школи? – нарешті зміг вичавити з себе Вітко.

– Так точно, – відповів хлопець.

Раптом Павлові Гавриловичу до горла підкотила нудота. Не через звістку про загибель або подробиці бою. Із таким він часто стикався ще в Першу світову і, як видно, зіткнеться ще не раз. Йому стало моторошно через те, що юнак так спокійно розмовляє про смерть, немов саме з її кістлявих частинок і складалося його дитинство. Певно, найстрашніше – коли згустки жахливих подій стають звичайним плином людського життя.

– Мені шкода. Вибач, не знав, – трохи кострубато мовив Вітко.

– Хіба можна було щось змінити? – раптом продовжив Петро.

– Еге, брате, куди ти загнув! Завжди можна.

– А я думаю, що не можна.

– Чому ж, Петре?

– Усе просто: найголовніше – це не скільки проживає людина, а заради чого вона живе.

– Гм. Ти говориш занадто глибоко для свого віку.

– Я хворів, лежав у ліжку з високою температурою, коли побачив у газеті «Нова рада»…

Тут Петро дістав стару вирізку з газети і простягнув Павлові Гавриловичу. Той узяв, повернув до вогню так, щоб можна було прочитати.

«До українського студентства: Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-большевицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдемо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до Куреня Січових Стрільців…»

Вiтко тримав пом’ятий жовтуватий аркуш, перечитував знов і знов, намагаючись заглибитися не лише в слова, а й у пробіли, крапки, коми; неначе в цьому сплетінні літер міг ховатися не просто граматичний сенс, а чийсь живий подих.

– …Але я не зміг піти. Батько суворо заборонив і не випускав мене, хоча я намагався втекти…

– Ти не подумай, Петре. Я тебе не засуджую.

– Зате я засуджую себе, пане курінний!

– Ну поміркуй! Ти не міг, хворів, сам сказав.

Петро замовк. Вогонь, як живий, стрибав по дровах, облизував їх довгим рожевим язиком. Далекі постріли стихли – обидві сторони відпочивали перед вирішальною завтрашньою битвою.

– Ні. Ви не розумієте. Адже я… Я… Коли я лежав хворий у ліжку, до мене прибіг Сашко Омельченко, мій найкращий друг. Він був студентом. Сашко приніс цю газету, умовляв з ним піти. Я спочатку погодився, а потім батько… Хвороба… Але згодом, за кілька днів, я дізнався, що Сашко був сотником Студентського куреня і при відступі з Крут вирішив прикрити своїх – пішов у штикову із залишками своєї сотні. Майже всіх вбили. Просто порубали на шматки – бугаї-матроси, загартовані війною, проти худеньких хлопчаків… Сашко… Він урятував десятки життів, а сам… Я ж тоді навіть не попрощався з ним! Я ж… Адже… Адже я вдав, що аж так захворів! Я злякався. Я боягуз… Бридкий, гидотний боягуз!

Павло Гаврилович слухав юнака, не перебиваючи. Петро прикрив рукою очі, намагаючись заховати від стрибаючого багряного сяйва великі, дорослі сльози, що стікали по дитячому обличчю. Хлопець плакав, як плачуть люди, сповнені болю, якого вони відчайдушно хотіли б позбутися. Ройового переповнювали страждання.