Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

що ви заглянули до мене. Я просила про це отця Гаврила. Він і його дружина стільки розповідали про вас, і якщо ви зуміли його блудних синів (вона всміхнулася при цьому) в руках тримати, то я й сама дивуюсь.

— О, я не певна, що вже так міцно їх тримаю і доведу врешті до пуття, — всміхнулася і Літа Миколаївна, нахиляючись, щоб, як належить, поцілувати руку ігумені, про яку казали, що вона надзвичайно строгого святого життя. Але ігуменя владно обняла гостю, не допустивши такого вияву шаноби, підвела до диванчика і сіла сама у своє крісло.

Оці перші слова, невимушене вітання одразу зламали загорожу холодного етикету, яка завжди існує при знайомствах різних людей — різного становища, різного віку, різних в усьому. Ну, що спільного у цієї монахині вищого рангу, походженням з аристократії, з безпосередньою, життєлюбною «тьотею Літою»? А от наче обом було приємно, що зустрілися. Думка, що ігуменя просто нудьгувала і що її цікавить кожний проблиск життя, який просякав за ці монастирські стіни звідти, від справжнього, не спала в голову Літі і не порушила майже дитячого задоволення від такого прийому. Вона з розповідей уявляла ігуменю суворою фанатичкою, а це була просто добре вихована дама в чернечому одязі, в чернечому, але шовковому покривалі на чорному з сивизною волоссі, на чотках, що вибилися з-під рукава ряси, на лівій руці виблискували недешеві камінці.

— Який у вас чудовий сад! — сказала Літа, не знаючи, з чого почати розмову. — Такий величезний і такий догледжений.

Справді, після колотнечі на вокзалі, переповнених вагонів іншим світом здавався і парк, і особливо чарувала тиша, яку не уривав, а підкреслював у певні години меланхолійний монастирський дзвін.

— Мені приємно, що вам подобається у нас, адже тут краще, ніж у метушливому світі, чи не так?

У Літи трохи не вихопилося, що зовсім ні, не краще, так, тільки на короткий час для відпочинку. А назавжди? За кам’яними стінами?

Вона була дуже щира, та від природи наділена почуттям такту, і тому м’яко, ніби перепрошуючи за свою незгоду, заперечила:

— Але ж хіба можна відсторонюватися від людей, від життя?

Мати Серафима не образилася, навпаки, їй сподобалось, що гостя не підтакує, має свою думку, а тут і побесідувати нема з ким, усі намагаються тільки догодити.

— Ми не відсторонюємося від людей, та у нас тут вище духовне життя, далеке від спокусливої круговерті. До нас приходять люди полегшити свою душу, у нашому невеличкому гурті чимало знайшли назавжди порятунок від великого горя, а хто від жебрацького становища, бо тут праця, куток і віра, що об’єднує нас, — спокійно сказала вона.

Проте Літа не до кінця вірила їй, що ігуменя так уже високо ставить свій відокремлений світ. Сама мати Серафима подобалась, але ж вона встигла зазнати любові, юність була щаслива, сповнена надій, та розпач штовхнув її під чорний клобук, а тепер, може, й не так уже ревно віддається тільки вірі, і добре, що не удає з себе святенниці.

Літа знала і по інших монастирях, що багато жінок дійсно рятувалися од безвиході, але їй завжди було шкода молоденьких черничок, і взагалі серед них не всі прагнули до вищого духовного життя — більше було таких, кому нікуди було подітися.

— Не так усе легко і просто і тут, і там, — раптом роздумливо сказала мати Серафима. — Особливо зараз. Ми, чим можемо, теж бажаємо допомогти. Сестрички шиють білизну для поранених, ми майже зовсім припинили свою працю в рукодільні, наш монастир славився своїм шиттям бісером, у нас завжди на це був великий попит, а тепер, звичайно, потрібно інше, та вони навіть радіють, що ми влаштовуємо невеличкий лазарет, що і вони діяльно допомагають у народній біді.

— У нас у місті, — зауважила Єлизавета Миколаївна, — давно вже не вистачає ліжок для поранених. У газетах весь час друкують звернення — хто може взяти до себе легкопоранених, хто може пожертвувати ковдри, подушки.

Їй якось навіть дивно стало, що багатий монастир тільки зараз зайнявся організацією лазарету, адже другий уже рік іде війна, і після вдалих наступів спочатку цей, другий рік позначився відступом майже по всьому фронту.

— Оце коли їхала сюди, на станціях хтозна-що робиться, поїзди вщерть переповнені, одні звідти везуть поранених, другі відправляють на фронт. Біженців сила-силенна. У нашому місті життя зовсім змінилося.

— Ви знаєте, — зовсім як до доброї знайомої, мовила мати Серафима, — певне, вам отець Гаврило казав, до мене племінник приїхав з фронту, він був поранений, лежав у госпіталі, тепер йому дали відпустку на кілька днів. У нього є наречена, вони вирішили тепер обвінчатися. Я й радію за нього, і сумно, що так, власне, без весілля справжнього, але, правду мовити, потай задоволена, що тут, коло мене, повінчаються, що я його через це побачила. Наречена з Петрограда приїде. — Вона мить помовчала і провадила далі... просто стурбована жінка... — Він малим лишився без батька і матері. Я йому єдина близька родичка... і він у мене один... Виховувався в корпусі, потім у військовому училищі, веселий був, такий гарненький, простодушний, досить шалапутний хлопчисько, та особливих турбот нікому не завдавав. Не так ми вже й часто бачилися... А от тепер приїхав дорослий чоловік... Він нічого не розповідає про війну, фронт, він каже: «Тіточко, не розпитуйте мене про це, а то мені буде соромно, що я зараз не там, а тут...» Я його не розпитую. Хай відпочине та мріє про побачення із своєю Адою. Я не знаю, чи