Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

— Добре, звичайно, добре, — вирвалося у Літи Миколаївни, — і йому буде легше переживати все на фронті, і їй легше чекати.

— Як ви славно це сказали, добра ви душа! Я рада, що ви тут будете, мені буде спокійно, — і раптом добродушно засміялася. — Не можу ж я про весілля з черницями радитися. Правда, Гарик, Ігор, — поправилася вона, — каже, що нічого не треба вигадувати, повінчаються, і годі.

— Певне, він її дуже любить, — зауважила Єлизавета Миколаївна.

— У нього й часу мало, відпустка на кілька днів. Яке там весілля! У сусідній сільській церкві повінчають, у мене повечеряють і одразу поїдуть — він на фронт, а вона додому. Справді весілля воєнного часу. А ще казав, — додала вона, — якщо треба, щоб хтось благословляв перед вінчанням, то це мушу тільки я, а не якась чужа людина в Петрограді. — Їй явно було це приємно.

— Навіть цікаво! Як у романі, — захоплено сказала Літа. — Звичайно, я з радістю в усьому допоможу. Закоханий жених просто з фронту під вінець і одразу знову туди! І це так зворушливо, що він саме коло вас хотів вінчатися, а не там, у Петрограді, і йому байдуже, як тут буде, аби коло вас.

Отак вона все повернула, і на душі у монахині потеплішало.

— А наречену ви знаєте?

— Тільки заочне знайомство. Вона з достойної родини, мені написала, і мати її написала. Вона з матір’ю приїде.

Літа бачила, що матері Сарафимі хотілося розповісти ще, але в двері постукали і зайшла послушниця.

— Що тобі, Устинко? — урвала розмову ігуменя.

— Мати Серафимо, сестра Секлета прийшла, я сказала, що ви не самі, та вона питає, чи може зайти, каже, дуже треба.

— Ну, чого ж, хай заходить, — сказала мати Серафима спокійно, але зовсім іншим тоном, ніж тільки-но розмовляла з гостею, і Літа побачила з одного ледь помітного руху обличчя, що ігуменя не дуже задоволена приходом. — Це наша сестра казначея, — пояснила вона, і в кімнату зайшла приземкувата, досить огрядна, вже літня монахиня.

Так само, як мати Серафима нагадувала світську даму в чернечому одязі, сестра Секлета нагадувала крутеньку хазяйновиту економку у великому господарстві, де її всі слухають і бояться, а перед хазяями вона сама підлабузнюється.

Літа встала.

— Мені вже час іти, — враз вигадала вона, вклонившись злегка прибулій і дивлячись на матір Серафиму.

— Мені шкода вас відпускати, — з щирим жалем мовила мати Серафима, — але ж я не прощаюся з вами!— І встала провести до дверей.

Сестра Секлета хоч і відповіла на уклін, але дивилася якось скоса і підозріливо. Мати Серафима не вважала за потрібне їх познайомити, а Літа була цим задоволена. Секлета їй не сподобалась. За дверима вона ще чула її улесливий голос, що так не пасував до її сердитого обличчя.

— Він поїхав до містечка у своїх справах, — коротко відповіла мати Серафима. — Які там у вас нагальні справи?

Ольга переказала через попівен, що затримається у родичів ще на день — завтра увечері приїде. Літа була задоволена. Лобуряки теж не повернулися, і в домі отця Гаврила було тихо і спокійно. Шкода тільки, що книжок тут не було, а якось не здогадалася захопити з собою. По обіді трохи полежала в гамаку, але їй було зовсім незвично спочивати удень, ніколи вона цього не робила, і тільки пролунав дзвін з дзвіниці, вона попрямувала до церкви.

Мимо неї пройшли парами черниці, і Устинка між ними, зосереджена, як вони всі, а втім, встигла зиркнути на нову знайому. Літа стала в притворі ліворуч, де зовсім нікого не було, та й взагалі в церкві, крім монахинь, кількох бабів та діда-сторожа, нікого не було, — служилася коротка буденна вечірня.

Нічого не значило, що Літа вдома після подорожей у монастирі з бабусею могла посміятися з монахів, розповісти про них різні історії, що викликали сміх, а в бабусі тихе обурення, до всіляких обрядів ставилася Літа як до примусових службових обов’язків, а проте вона була віруюча і релігійна й інколи так щиро молилася в якихось конкретних справах, що було дивно: як це бог не виконує її прохання?

Та сьогодні вона не молилася, уважно розглядала ікону, перед якою стала, — матір божу та жінок-мироносиць, згадуючи притчі про них і намагаючись вгадати, де саме Марія Магдалина, якій співчувала найдужче з усіх. Відзначила про себе, як багато оздоблена, просто чепурна церква. Цьому сприяли бісерні вишивки, розвішані коло ікон, при світлі свічок ці вишивки переливалися різними кольорами; олтар був позолочений, різне церковне причандалля розставлене якось не трафаретно, а «по-своєму». «Це, мабуть, мати Серафима за своїм смаком усе зробила, — усміхнулася подумки, — бути б їй краще начальницею дівочого інституту, а не ігуменею».

Невеличкий хор на крилосі співав неголосно, меланхолійно линули знайомі молитовні мелодії — адже скільки вона їх начулася, відстоюючи з