Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

стіл... А вранці... ну, що казати — справді, хазяї, видно, так готувалися і раділи, що саме Літа Миколаївна, адже тільки вона зуміла приборкати їхніх шалапутних синів, і взагалі її всі на світі слухають, — сама вона приїхала до них відпочити, то як же не потурбуватися про неї? «Та у нас же все свіженьке, не базарне, якщо купимо, то в своїх. До диякона чи до панотця будь-що не понесуть! А в місті у такий час, — хіба не знаємо, подумати тільки, — по три хунти сахарю на місяць дають... і що воно буде, що буде...»

На щастя, вранці диякона покликали на якусь требу, а матушка диякониха вирішила теж туди під’їхати, бо там саме цього дня мав бути якийсь надзвичайний привоз на базарі, і їй вже заздалегідь обіцяли принести... — вона торохтіла, що саме, та Літа не дослухалася. У розмові з дияконом з’ясувалося, що по дорозі хутірець, де живуть родичі покійного чоловіка Ольги, і Ольга сказала, що це гріх, якщо вона до них не завітає. Коли ще така нагода трапиться?

Літа ледве приховала радість, що всі роз’їдуться, і щиро-щирісінько запевнила, що вона залюбки сама побуде, полежить, погуляє. Навіть диякон це зрозумів і сказав:

— Справді, хай людина відпочине. — І потім наодинці наказав матушці: — Не набридай їй своїми дурними розмовами, мало їй клопоту з нашими чортами у себе вдома? Хай хоч тут відпочине та виспиться. Ти краще розпорядись, щоб Гапка у гамак під вишнями подушки та ковдру поклала, хай відлежиться як слід на свіжому повітрі, а як я повернуся ввечері, до матері Серафими з візитом підемо.

— І я мушу йти?— перелякано спитала матушка.

— Чи вона тебе не бачила?— презирливо відмахнувся отець Гаврило. — 3 Літою Миколаївною підемо.

«А може, піти зараз самій до ігумені, може, й краще без отця Гаврила? Ну, про що при нім розмовляти? З пустого у порожнє переливати? А мені ж вона цікава. Отак візьму й зайду сама на кілька хвилин з «візитом чемності», а там видно буде!— усміхнулася сама собі Літа, проходячи монастирським подвір’ям. — А коли вона зайнята, я не ображусь, спитаю у послушниці».

Рання відправа у церкві, певно, вже скінчилася, це був буденний день. Вона тільки обійшла церкву, не заходячи всередину. Де-не-де на подвір’ї і в саду маячіли постаті черниць, старих і молодих. При зустрічі вони поштиво вклонялися, а вона привітно усміхалася і намагалася старшим вклонитися перша. Спитала, де покої матері ігумені, і їй показали будиночок, наче в рямцях, у квітучому палісаднику.

Гарненька молоденька послушниця з бистрими, як у лісного звірятка, очицями вже стрічалася їй по дорозі, можливо, навмисне пробігала з заклопотаним виглядом, наче в якійсь терміновій справі, а меткі очиці так ураз схоплювали обличчя, всю постать незнайомої молодої пані в такому гарному, легенькому, світлому платті з бузковими квітами, чепурному капелюшку з такої ж легкої матерії, — усе послушниця помітила, і їй хотілося пробігти ще і ще.

Вона аж сплеснула руками, коли побачила цю саму пані на ганку келії матері ігумені, у якої, власне, була просто на побігеньках, але, враз схаменувшись, прибрала пісного вигляду, як навчилася у рясофорних черниць.

— Добридень, — усміхнулася їй гостя. — Хоча ми з вами вже бачились у саду! Будь ласка, спитайте матір Серафиму, чи може вона мене прийняти? Я на кілька хвилин.

— Проходьте, проходьте, — залепетала монашка.

Як це так, щоб мати Серафима не прийняла таку чудову пані?

Але пані сказала:

— Ні, ні, ви спитайте спочатку. Може, мати ігуменя зайнята або спочиває.

Дівчина хотіла відверто сказати, що нічого та не робить, сидить з нерозкритою книгою в руках у кріслі, сама нудьгує, та збагнула, що треба робити, як каже пані, і побігла в кімнати. За хвилинку вона вийшла стримана, склавши поштиво руки, поштиво вклонилася і поштиво, зовсім іншим голосом не вимовила, а співуче прорекла:

— Мати ігуменя просить вас завітати милостиво до келії.

Літа Миколаївна знала всі ці витребеньки, адже не раз возила бабусю і в Білгород, і в Козельщину, і ніщо її в монастирях не дивувало і не вражало, хоча в кожному, як справедливо кажуть, «свій устав», а значить, і свої звичаї, традиції, а тому і своєрідний тон життя, починаючи від начальства — ігумені -— до послушниці.

Цей своєрідний тон вона відчула відразу в покоях матері Серафими — зовсім не строгій чернечій келії, а в досить просторій і навіть затишній вітальні, та і в самій матері Серафимі.

Ігуменя була ще не зовсім стара, і не тільки, як кажуть, «з слідами колишньої краси», а просто красива. Трапляються іноді і в старості такі величні, вродливі люди. Було ще в її спокійному обличчі з правильними тонкими рисами щось звичайне жіноче, не черниче, не удаване, як у більшості монахинь, що досягли значних постів у своїй обмеженій державі.

Вона встала назустріч і мовила приязно:

— Я дуже рада,