Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. — Вождь вирішив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм співав. Сміливіше, хлопчику! Ти врятуєш себе і, можливо, всіх нас.

— Ти розумієш нашу мову, червонобородий?

— Бачиш, Томмі, він зовсім не страшний, — усміхнувшись, сказав Джон хлопчикові. Потім, згадавши свій запас полінезійських слів, відповів вождю: — Я живу на Землі Паумоту, а там така ж мова, як і на землі Фату-Хіва.

Маркізанець недовірливо похитав головою.

— Твоя домівка на Землі Паумоту?

— Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркізанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грізним.

— Мої люди бували на землі Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домівка за океаном, ти вождь цих франі…[4]

* * *

…На Маркізьких островах жив один з наймогутніших і найрозвиненіших народів Полінезії. Ніхто в цій частині світу не чинив такого опору навалі європейців, як маркізанці. У середині дев’ятнадцятого століття французам пощастило захопити вісім з дев’яти островів архіпелагу лише після того, як ці острови вже нікому було захищати.

Разом з тривалими війнами європейці несли сюди свої хвороби. Остров’яни, які не знали чужоземної хвороби і не мали до неї імунітету, вмирали тисячами. Їхні лікарі вміли лікувати будь-які рани, але вони були безпорадні перед вірусом грипу. Заразні хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсім вимер. Французам лишалося тільки привласнювати спустошені острови.

Найдовше трималися невеликі племена, які населяли острів Фату-Хіва.

Вперше фатухівці зіткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейці відкрили для себе Маркізький архіпелаг. Біля Фату-Хіви стали на якір три кораблі іспанського конкістадора Манданьї. Приголомшені небаченими кораблями, остров’яни вийшли на своїх каное вітати гостей. В руках вони тримали грона бананів та інші тропічні плоди — показуючи, що йдуть з мирними намірами. Іспанці запросили їх на кораблі, забрали подарунки і тут же вбили шість чоловік — продемонстрували силу вогнепальної зброї.

Потім, уже у вісімнадцятому столітті, на Фату-Хіву стали вчащати англійські та американські китобої. Вони нікого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти і жінок.

Узявши данину, китобої відпливали, а на острові спалахували епідемії. Кожен візит європейців приносив остров’янам тільки жертви. Зрештою фатухівці зрозуміли, що з білими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступні райони узбережжя, вони переселились у високогірні кам’яні фортеці й нікого туди не допускали. Заволодіти їхніми бастіонами, які були збудовані за всіма правилами оборонного мистецтва, європейці не могли дуже довго. Французи намагались укріпитися на узбережжі, але щоразу, коли їхній гарнізон висаджувався на острів, серед солдат зчинялася паніка.

Невловні фатухівці, здавалося, сиділи за кожним кущем. Досить було солдатові заґавитись, як він одразу попадав до рук остров’ян. На другий-третій день після висадки французів на острів у розташуванні їхнього табору звідкілясь з’являлася довга дерев’яна таця, на якій лежав один із тих, хто напередодні зник. Засмажений, із пучком зелені в роті.

Це був дивовижний народ. Світлошкірі, як мало хто в Полінезії, ставні, з правильними рисами обличчя, фатухівці зовні були схожі на один з народів Південної Африки — зулусів. Якби на конкурс краси зібрати по одному представнику від усіх народів Океанії, то фатухівець, як твердять знавці, безсумнівно, посів би перше місце.

По всій Полінезії тільки фатухівці визнавали жінку рівноправним членом громади. Точніше сказати, у них був логічно обгрунтований культ жінки. Її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя — тому їй треба поклонятись, у ній зосереджено все найпрекрасніше — тому її треба цінувати, вона слабша від чоловіка, але якщв воїн іде на війну, дома його заміняє жінка — тому до неї треба ставитися з повагою.

При бажанні кожна жінка одночасно могла мати кількох чоловіків, якщо вона, звичайно, вміла подобатися чоловікам. Цьому складному мистецтву фатухівці навчали дівчат ще з дитинства. Дівчина, яка зуміє звабити і одружити з собою кількох хлопців, ставала однією з найповажніших жінок племені.

Серед маркізанців і взагалі народів Полінезії, мабуть, тільки фатухівці знали, що таке поцілунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у інших полінезійців, і не носили традиційних оздоб у носі. Жінки дуже любили намисто і всілякі браслети, а чоловіки прикрашали себе татуюванням. Майже всі воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам’ятають своїх ворогів і присяглися знищувати їх. У декого на маківці стирчала туго заплетена кіска — знак воїна, який учинив кревну помсту.

Вони були відважні воїни й чудові мореходи, їхні катамарани робили наскоки на найвіддаленіші острови Полінезії. Будували грандіозні споруди з каменю і славилися вмінням вирізьблювати в скелях величні скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пісні, танці і “загалом були незлобиві. А їх вважали за жахливих канібалів. Саме вважали.

Як відомо, канібалізм існував на багатьох островах Полінезії. Але це не означає, що тубільці справді харчувались людським м’ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полінезійці людоїди, то так само можна назвати канібалами і високоцивілізованих японців, чиї найбільш фанатичні самураї вважали за доблесть не тільки вбити ворога, але й тут-таки, на полі бою, з’їсти його печінку.

Свої “самураї” були і в Полінезії, не всі воїни, а лише особлива каста воєначальників, які дали обітницю ніколи не розлучатись із зброєю і витримали випробування на безстрашність. На Маркізьких островах їх так і називали — безстрашні. Ось у цієї касти один з воїнських ритуалів і був канібальським.

Та коли полінезійці зрозуміли, що європейці вважають їх усіх людоїдами, цю репутацію — таку, здавалось би, незавидну — вони всіляко стали підтримувати. Беззахисним остров’янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат і мушкетів, але їх боронила страхітлива слава канібалів.

“Немає сумніву в тому, — писав Міклухо-Маклай, — що папуасів врятувала від цілковитого винищення значною мірою вигадка європейців про те, ніби Нову Гвінею населяють страшні людоїди. Я не заперечую, деякі канібальські обряди, як і в багатьох інших місцях Океанії, там справді є. Однак європейці прийняли окремі випадки за жахливі побутові оргії і тим самим самі себе налякали, а папуаси цим дуже вміло скористалися. Так, уявіть собі, у них вистачило кмітливості не розвіювати жахливі міфи, а вигадувати про себе ще неприглядніші небилиці, від яких у легковірних європейців холола кров”.

Не менший жах на європейців наганяла і Фату-Хіва.

І треба було так статися, щоб тієї пам’ятної ночі 1887 року бригантину Девіса викинуло саме на Фату-Хіву.

Остров’яни прийняли піратів за французів, черговий напад яких вони щойно відбили.