Раймонд Коурі - Останній тамплієр

прагнення злочинців застати всіх зненацька ніколи не переставали дивувати його. Проте в цьому злочині було щось дивне — навіть бентежне. Стоячи тут, він почав відчувати якусь відчуженість. Усе здавалося занадто безглуздим і нереальним, щоб порівнювати його з жорстокими і потенційно катастрофічними сценаріями, реалізації яких він і його колеги намагалися запобігти протягом останніх декількох років. Створювалося враження, що його навмисне виманили із залу, щоб відвернути увагу від головної події якимсь збоченим другорядним шоу. Але — хоч як це не дивно, і хоч як би це його не дратувало — все ж він був якоюсь мірою задоволений, що саме йому належить розслідувати цю справу.

На посаді старшого спецагента Рейлі очолював підрозділ відділу з боротьби з внутрішнім тероризмом, і вже з моменту телефонного виклику підозрював, що цим нальотом врешті-решт все одно займатимуться вони. Він не цурався копіткої й марудної роботи, яка передбачала координацію зусиль десятків агентів і офіцерів поліції, а також аналітиків, лабораторних фахівців, психологів, фотографів і незліченної кількості інших працівників. Він завжди хотів розслідувати злочини і відчував, що у нього це вийде краще, ніж у інших.

І завжди виходило. І виходитиме.

Це відчуття почало кристалізуватися ще під час навчання у вищій юридичній школі «Нотр Дам». Рейлі бачив, що в цьому світі дуже багато несправедливості. Смерть батька, коли Рейлі було всього сім років, стала болісним підтвердженням цього. Його прагненням було — допомогти зробити цей світ кращим якщо не для себе самого, то хоча б для людей. Це відчуття стало невідчепним з того дня, коли він, працюючи над тестовим завданням, у якому йшлося про злочин на расовому ґрунті, став свідком маршу прибічників панування білих в Тер Оті. Ця подія сильно вплинула на нього. Він відчув себе свідком зла і усвідомив настійну необхідність глибше зрозуміти його — якщо збирається допомагати боротися з ним.

Його перший план не дав того результату, на який він розраховував. У юнацькому пориві ідеалізму Рейлі вирішив стати пілотом морської авіації. Ідея допомогти світові позбутися зла, сидячи за штурвалом сріблястого винищувача-перехоплювача «Томкет», видавалася дуже принадною. На щастя, він виявився саме тим новобранцем, якого підшукував військово-морський флот. На нещастя ж, командування мало на думці щось інше. Охочих стати асами було хоч греблю гати, а їм були потрібні юристи. Вербувальники зробили все можливе, щоб умовити його поступити в Головну військову академію суддів і адвокатів, і Рейлі якийсь час бавився з такою ідеєю, але врешті-решт відкинув її і зосередився на вступі до університету штату Індіана — на юридичний факультет.

Випадкова зустріч у букіністичному магазині знову підкоригувала його шлях, цього разу — на краще. Там він зустрів відставного агента ФБР, який з великим піднесенням розказав йому про діяльність бюро і надихнув поступити туди на роботу, що він і зробив, тільки-но отримав диплом адвоката. Його мати не була у захваті від такого рішення: провчитися сім років в університеті для того, щоб стати, як вона висловилася, «знаменитим копом»! Але Рейлі знав: це було те, про що він мріяв.

Не встиг він попрацювати рік за призначенням у чиказькому відділенні у складі групи, яка займалася регулярним патрулюванням з метою запобігання грабежам, а також вистежуванням наркокур'єрів, як 26 лютого 1993 року все змінилося. Того дня на автостоянці біля Всесвітнього торгового центру вибухнула бомба, убивши шістьох і поранивши понад тисячу людей. Фактично змовники планували завалити одну башту на іншу і одночасно випустити хмару ціанистого газу. Тільки брак коштів не дав їм змоги досягти кінцевої мети: у них банально закінчилися гроші. Вони не змогли заготовити достатню кількість каністр з газом для виготовлення потужної бомби, до того ж один із рядових членів змови заклав її не під ту колону.

Цей теракт, хоча і невдалий, послужив серйозним сигналом. Він продемонстрував, що невелика група недосвідчених людей, з украй обмеженими фінансами і можливостями, може заподіяти досить великої шкоди. Розвідслужби заметушилися, намагаючись перегрупувати свої сили, щоб протистояти новій загрозі.

І ось менш ніж за рік роботи у чиказькому відділенні Рейлі опинився у Нью-Йоркському відділенні ФБР. Цей підрозділ вже давно вважали за найневдаліше місце для роботи через дорожнечу життя, транспортні проблеми, а також через необхідність жити досить далеко від міста — якщо ви надаєте перевагу чому-небудь просторішому, аніж кімнатка розміром з клозет. Але попри всі зазначені незручності, це місто завжди генерувало більше енергії, ніж будь-яке інше в країні. Працювати тут було мрією більшості молодих, наївних спецагентів. Рейлі був одним із них, коли отримав призначення сюди.

Однак він більше не був молодим і наївним.

Оглядаючи місце злочину, Рейлі зрозумів, що хаос довкола нього вимагає мобілізації всіх його сил у найближчому майбутньому. Подумки він відзначив, що вранці треба зателефонувати отцю Бреґґу і попередити, що він не зможе прийти на тренування з м'ячем. Йому це зовсім не сподобалося; він дуже не хотів розчаровувати дітлахів. Ці вихідні в парку були тим єдиним, що він не міг принести в жертву роботі. Може йому й доведеться побувати в парку цієї неділі, але з іншої, менш приємної причини.

— Хочеш зазирнути всередину? — спитав Джордано.

— Так, звичайно, — знизав плечима Рейлі, окинувши прощальним поглядом сюрреалістичну картину довкола себе.

5

Обережно ступаючи разом із Джордано серед розкиданих уламків, Рейлі пильно озирався навкруги, оцінюючи масштаб спустошення всередині музею. Всюди валялися безцінні реліквії, значна частина яких вже не підлягала відновленню. Вся будівля була суцільним місцем злочину. Підлога Великого залу музею постала як гнітючий натюрморт руйнування: шматки мармуру, осколки скла, плями крові — все це місиво належало перелопатити відділу розслідування місця злочину. Навіть одна річ могла дати ключ до розгадки, а могло вийти і так, що все разом узяте не дасть жодної зачіпки. Рейлі швидко окинув поглядом