Раймонд Коурі - Останній тамплієр

Тес від страху затамувала подих, але, всупереч всім природним інстинктам самозбереження, котрі, як вона вважала, властиві кожному, їй до нестями хотілося побачити, що відбувається. Не в силах стримати цікавість, вона трохи висунулася з-за шафи, діставши можливість хоча б одним оком стежити за тим, що відбувається.

Рицар кілька секунд з якимось благоговінням дивився на пристрій, а потім ледве чутно вимовив:

— Veritas vos libera...

Тес витріщилася на рицаря, зачарована цим, схоже, дуже особистим ритуалом, але тут прогуркотіла автоматна черга і вивела їх обох із мрійливого заціпеніння.

Вершник розвернув свого коня і на мить його очі, хоча і затінені забралом шолома, зустрілися з очима Тес. Причаївшись за рогом шафи, вона заціпеніла від жаху; їй здалося, що серце її зупинилося. Кінь попрямував в її бік, просто на неї і... проскакав повз неї. Тес почула, як вершник, віддаляючись, прокричав трьом іншим:

— Вшиваймося!

Підвівшись, Тес побачила, як високий рицар, що першим почав стріляти, заганяє невелику групу людей в куток біля головних сходів. Вона упізнала архієпископа Нью-Йорка, а також мера і його дружину. Ватажок рицарів кивнув головою, і високий вершник пришпорив коня крізь групу очманілих гостей, потім схопив за оберемок жінку, що спробувала вчинити опір, і перекинув її через сідло. Він притулив пістолет їй до скроні, і вона заціпеніла від жаху, роззявивши рота в німому крикові.

Безпорадна, роздратована і налякана Тес побачила, як чотири вершники попрямували до виходу. Вона звернула увагу, що з усіх рицарів тільки їхній ватажок був без зброї, і лише у нього до луки сідла не було прив'язано туго напханого мішка. Коли вершники проскочили галереями музею, вона хутко підвелася і кинулася крізь уламки шукати свою матусю та донечку.

Рицарі з шумом проломилися крізь двері музею на яскраве світло телевізійних прожекторів. Окрім скигління переляканих і стогони поранених, обстановка зовні несподівано для нападників виявилася набагато спокійнішою. Довкола вершників залунали уривчасті й безладні вигуки чоловіків, в основному поліцейських:

— Не стріляти! У них заручник... не здумайте стріляти!

Рицарі стрімко спустилися східцями і поскакали алеєю; двоє із заручниками завбачливо прикривали тил. Вони рухалися швидко, але без метушні, не звертаючи уваги на завивання поліцейських сирен, які, розтинаючи темряву, лунали все ближче і ближче; за мить вони зникли в напівтемряві Центрального парку.

Місце злочину було обгороджене смугастою чорно-білою стрічкою. На краю східців музею, відразу за стрічкою, зі стурбованим виглядом стояв Шон Рейлі. Він провів рукою по своєму коротко підстриженому каштановому волоссю і подивився вниз на контури того місця, де ще недавно лежало обезголовлене тіло. Потім перевів погляд нижче, простеживши за струмочком розбризканої крові, де відмітина розміром з баскетбольний м'яч окреслювала місцезнаходження голови.

Підійшов Нік Джордано і став оглядати місце злочину з-за спини свого напарника. Кругловидий, з чималенькою лисиною, на десять років старший за тридцятивосьмирічного Рейлі, він був середнього зросту, середньої статури і середньої зовнішності. Ви могли б забути, як він виглядає навіть під час розмови з ним — корисна якість для агента, яку він успішно використовував протягом всіх тих років, що Рейлі знав його. Як і Рейлі, він був одягнений в простору, темно-синю штормівку, накинуту поверх чорної уніформи з великими білими буквами ФБР на спині. Рот його був перекошений гримасою відрази.

— Гадаю, слідчому буде досить легко визначити причину смерті в цьому випадку, — завважив він.

Рейлі ствердно кивнув. Він не міг відвести око від окресленого місця, де лежала голова. Калюжа крові, що натекла трохи нижче відмітини, вже встигла потемнішати. Рейлі хотілося б знати: чому смерть від кулі або ножа не здається такою жахливою, як смерть через обезголовлювання? Йому спало на думку, що офіційна страта шляхом обезголовлювання є стандартною процедурою в деяких країнах світу. Ці країни розплодили безліч терористів, наміри яких змусили його країну запровадити підвищені заходи безпеки, а вистежування вимагало задіяти усі сили — як удень, так, часто, і вночі.

Він обернувся до Джордано:

— Що там чутно про дружину мера? — Він знав, що її безцеремонно кинули разом із кіньми в центрі парку.

— Вона пережила шок — тільки й того, — відповів Джордано. — Більше синців дісталося її «я», ніж її дупі.

— Їй пощастило, що не за горами вибори. Було б непробачно, якби такий мальовничий синець пропав ні за цапову душу. — Рейлі озирнувся довкола: він все іще був приголомшений тим, що трапилося, і не міг примиритися з тим, що відбулося на місці, де він стояв. — Від дорожніх заслонів як і раніше — нічого?

Патрулі було розставлено в радіусі десяти кварталів, а також на всіх мостах і тунелях, що вели до Мангеттену і з нього.

— Абсолютно нічого. Ці хлопці знали, що роблять. Вони не покладалися на таксі.

Рейлі іронічно кивнув: Професіонали... Все добре сплановано...

Яка фігня!

Ніби дилетанти не змогли б зараз вчинити скільки ж шкоди! Для цього тільки і потрібно: зо два уроки з літаководіння або вантажівка з добривами, плюс схильну до самогубства фанатичну вдачу — цього добра завжди вистачає.

Він мовчки споглядав місце трагедії, відчуваючи, як його сповнюють відчай і гнів. Непередбачуваність та безсистемність цих смертельних актів божевілля і дратівливе