Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

class="book">– Дякую за комплімент. Останнім часом такі слова рідко почуєш. Добре, що існують люди, які ще здатні щось помічати й кажуть те, що думають. Сідайте.

Я сів на стільчик, поклав руку на коліно, затуляючи дірку.

У кухні було чисто, прибрано, посуд помитий, лише на столі безладдя. Попільничка повна недопалків, розкидані газети, аркуші списаного паперу, якісь зжовклі, протерті до дірок документи, фотокартки – розриті могили, людські черепи, кістки. Стара чорна течка зі свастикою вгорі. Звідки вона в неї? Однак запитати не наважився. Помітив й іншу течку з написом: «Сценарій». Працює вдома, збагнув я. Цікаво, яка назва вистави? Щось, певне, на сучасну тематику, гостре, актуальне.

Наталя швидко навела на столі лад, дістала дві чашечки, баночку бразильської розчинної кави, поставила чайник на газову плиту.

Наче вдома, подумав я. По-сімейному затишно, тихо, він сидить за столом, чекає вечері, а вона порається на кухні. Сидіти б отак, ні про що не думаючи й спостерігати, як близька тобі людина, прихилившись до стіни, чекає, коли закипить чайник.

– По телефону ви більш балакучий, – сказала Наталя. – Не розгубилися, про сумочку й адміністрацію гарно вигадали, уява у вас працює, віршів не пробували писати?

– Пробував, у восьмому класі, про перше кохання, одного навіть надрукував у районній газеті, – бадьоро відказав і подумав: казати про книжку чи ні? – Проза життя і трудові будні не дали можливості реалізувати поетичний дар, але любов до літератури залишилася.

– Ви який інститут кінчали?

– Політехнічний. А ви – актриса? В якому театрі працюєте?

– В театрі? – перепитала, примовкла, щось обмірковуючи, і враз очі в неї весело засяяли. Потім погасила посмішку, почервоніла й серйозно сказала: – Не вгадали. Вчилася колись в університеті… Три курси української філології скінчила… Працювала… Тепер я – безробітна.

– Безробітна? – не повірив я. – 3 таким хистом, з такими зовнішніми даними? Та вас кожна фірма, рекламне агентство, театр з руками відірве, варто лише на вулицю вийти! Не може такого бути, щоб ви навіть у художній самодіяльності участі не приймали!

– У самодіяльності була, що правда, то правда, але не в художній. А на вулицю виходити поки що не дуже хочеться.

Закипів чайник. Наталя вимкнула газ, постояла трохи замислена біля плити, потім тихо мовила:

– То що будемо робити?

– Спочатку пити каву, а згодом… – вихопилось у мене, хоча намагався суворо контролювати себе й поменше глипати на її звабливі округлості тіла. Дуже вона мені подобалася, хвилювала й збуджувала, аж в голові паморочилось і коліна трусилися.

– Під згодом, ясна річ, розуміється те, що я вас пущу до себе в ліжко, – прочитала вона мої грішні думки. – Може, хоч трохи поговоримо, а раптом я вам не сподобаюся, або почуєте таке, що надовго відіб'є бажання близько підходити до жінки?

Я прикусив язик. Що сказати, як повестися в такій делікатній ситуації, аби вона не мала мене за бовдура?

– Вже й засумнівалися! – переможно відгукнулася Наталя, наливаючи окріп у чашечки. – Мужчина повинен діяти швидко й рішуче, без страху й озирання назад. Поміркованість у коханні не викликає в жінок захоплення. Беріть каву, цукор.

– Маєте рацію, таку емоційну й чутливу істоту сильна половина людства недооцінює, а ще коли в жінки чіпкий розум і почуття гумору.

– Випити хочете? – несподівано запропонувала господиня, і, не дочекавшись відповіді, дістала з настінної шафи розпочату пляшку коньяку і маленькі чарки.

Коньяк і каву я пив давно, не пам'ятаю навіть коли. Зате бачив недавно, тиждень тому, коли лягав до лікарні. Йшов вулицею, дивлюся – черга стоїть, невелика, чоловік сорок. Зазирнув у магазин – коньяк дають за твердими державними цінами. Зрадів, запитав, хто крайній, вирішив три пляшки взяти, щоб і лікареві, і собі було, півгодини простояв, аж потім уздрів табличку: «Обслуговуються інваліди війни та репресовані». Страшенно злий на себе був за неуважність, міг би й раніше прочитати. Цікаво, де вона дістала? На базарі у спекулянтів чи в спецкрамниці? Яка ж то партія постачає своїх членів такими дефіцитами? Чи не комуністична часом знову відкрила свої закриті розподільники?

Наталя, тим часом змайструвала дві канапки з хліба, масла, сиру і зеленої цибулі, сіла на стілець. Я розлив коньяк по чарках.

– За лицаря й кандидата в коханці! – сміливо проголосила тост.

– І за чарівну господиню, котрій не бракує почуття гумору! – додав я і одним ковтком осушив чарку.

Наталя надпила трохи, поставила келишок на стіл, припалила сигарету.

– Ви не палите?

– Тимчасово, кинув, поки в лікарні, – відказав я. – Вибачте за безтактність, але де ви коньяк купували?

– У магазині.

– За тата репресованого?

– За себе, – коротко кинула, примовкла, посерйознішала. Великі очі-озера дивилися кудись повз мене, зіниці міняли колір і розширилися, як у дитини, котра мала ось-ось заплакати.

– То ви і в таборі встигли відсидіти, за політику? – вихопилось у мене.

– Так. Сім років. Антирадянська пропаганда й агітація… З університету забрали…

Наталя дотягнулася через стіл до радіоточки, що висіла на стіні, покрутила колесо гучності. Жіночий хор, весело окаючи, співав російську народну пісню.

– Не можу слухати! – мовила і одразу вимкнула радіо. – Навіть пісні у них якісь дикунські, без душі, без коріння. Не спів, а скрегіт металу! Коли чую, бачу обшарпану орду кочівників з луками й списами, що сунуть грабувати Україну.

Я витріщив на неї очі. Знав трохи, як чинили «визволителі» в західних областях України до війни і після, в кінці сорокових, але, чим провинилися народні пісні росіян? Однак змовчав, не наважився дискутувати з жінкою, що відсиділа сім років у в’язниці чи таборах.

Наталя похапцем загасила недопалок у попільничці, взяла з холодильника лист, роздерла конверт, швидко прочитала.

– Щось неприємне? – запитав я.

– Та ні… – ухильно відказала. – Нічого особливого й нового. Хочете прочитати?

– Чужих листів не читаю, але, якщо можна…

– Цього можна! – виразно мовила. – Вже третій і, мабуть, не останній.

Власне, то був не лист, а коротенька записка, надрукована на машинці. «Сучко! Якщо не віддаси документів, то ми й на твою шию зашморг знайдемо. Останнє попередження». Підпису не було. Літера «о» була пробита не чітко, трохи вище ніж потрібно.

Наталя взяла записку, запхала назад у конверт і з насолодою, відчайдушно почала його шматувати.

– Що ви робите! – крикнув я, намагаючись перехопити її руку. – Треба зберегти як речовий доказ! Час тривожний, усяке може трапитися! Передати, кому слід, вони знайдуть, хто друкував.

Наталя голосно сміялася й хитала головою.

– Дарма ви так, легковажно. У нашому місті теж спочатку погрози писали мерові, а потім з рушниці стріляли. Він усіх на ноги підняв.

– І що, знайшли, хто стріляв?

– Шукають, –