Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

казав, зафіксовано, записано на плівку? Завтра прийдуть за мною. Спробуй, доведи, що випадково Наталю стрів, що сподобалася. Там хлопці спритні, моторні, довго з'ясовувати не будуть. У каталажку і пришиють політику. А може, рекетири, мафія на хвіст бізнесмену в смугастій кепці сіла? Там теж молодики метикуваті. А кого я, власне, злякався? Тремчу, як молодий злодій, котрий вночі вперше поліз грабувати помешкання. Ще невідомо, хто кого. Ох і цікаво стає жити! Рекетири, мафія, товариші з органів… Погоня на автах, стрілянина, «дипломат» з грішми… Серце несамовито калатає, давно воно в мене так не гупало. Чи захоплення гарною жінкою поштовх дало, чи сеанси голковколювання, які призначив Богдан Іванович, почали діяти? І думки швидше побігли, і тіло тремтить, як у мисливця на полюванні, котрий після довгого блукання по лісі, нарешті натрапив на слід звіра. 6

Наступного дня товариші з органів за мною не прийшли, але не побачив я й Наталі в кафе «Млинці». Друге стурбувало мене більше, заступило думку про рекетирів, відгородило густим тином від дійсності і я тоді навіть уявити не міг, що моя забудькуватість і легковажна безпечність ще відгукнеться в драматичному сплетінні наступних подій.

Чому не прийшла Наталя? Навмисне, щоб зі мною на зустрітися, чи була в неї інша причина? Дарма я кілька разів займав чергу, дарма вибігав на вулицю, може, спізнюється чи сховалася десь, чекає, коли піду геть. Отож, трохи побігавши, понишпоривши по близьких від кафе крамницях і кав'ярнях, спустошений, голодний, злий на себе, вирішив дочекатись вечора, а тоді… Я ще не знав, які кроки зроблю, аби перекинути бодай благенький хиткий місток до її серця, але відчував неймовірне піднесення і велике бажання діяти.

Ледве дочекався вечора. Від нетерплячки і нервового збудження довго не міг всидіти на місці. Тинявся по лікарні, виходиш на вулицю, накупив свіжих газет оберемок, нарешті примусив себе сісти в лікарняному скверику і проглянути пресу. Про що пишуть незалежні газети? Хм, одні заголовки чого варті! «Сепаратисти погрожують Україні». «Комуністичне свавілля не знає меж». «Продовжується пошук викраденого лейтенанта». «Знайдено труп колишнього інструктора обкому компартії». «Нічна сутичка мафіозних кланів». «Хто зупинить розгул злочинності?»…

По дев'ятій, коли трохи смеркло, рушив на вулицю Сагайдачного, знайшов її будинок. Першою була думка зайти і попросити голку з ниткою, щоб зашити дірку в штанах. Але я не знав номера квартири, не буду ж до всіх сусідів дзвонити і питати, де Гайдуки мешкають. Та й не зручно якось з'являтися без попередження. Вусатий добродій може відчинити, дивного прохача зі сходів спустити, якщо Наталя йому про телефонні розмови переповіла. Може й не зрозуміти. Розраховувати на інтелігентність суперника не варто. Або зустрічним питанням оглушити: «А що, в лікарні, голки з ниткою немає?». Такий поворот подій мене зовсім не влаштовував. Тому варіант з діркою на коліні одразу відпав.

Другий варіант – перестріти Наталю на вулиці. На зібрання осередку партії йтиме, в магазин за хлібом, до знайомих. Не буде ж вона увесь вечір удома сидіти, тим паче, така гарна погода.

Дім великий, чотириповерховий, з ліфтом, ще за Польщі збудований. В такому місцева еліта з інтелігенції мешкає, або персональні пенсіонери, котрі після «визволення» Західної України у 1939 році, кращі в місті квартири вхопили.

Навпроти будинку – затишний скверик. Дуже вигідне місце для спостереження. Примостився на лавці. У скверику бавилися дітлахи. Галасували неймовірно. Бігали з іграшковими автоматами, репетували, в розбійників бавилися. Неподалік від мене куняв п'яничка, вбраний у стару, вичовгану добряче одежу, взутий у грубі робочі черевики, прикривши зіжмаканим капелюхом лице. Поміж його розчепірених ніг стояла на землі недопита пляшка вина, котру він обережно притримував за шийку.

Годинник показував двадцять дві хвилини по десятій, за годину ніхто не зайшов і ніхто не вийшов з будинку. Скільки ще чекати? Чи побачу я її сьогодні? Мабуть, дарма гаю час.

Вулиця була погано освітлена, лише оддалік, біля перехрестя, яскраво світив ліхтар і я, швидше відчув, аніж впізнав – йде вона. Тенькнуло серце, я звівся на рівні, рушив назустріч. Простувала тротуаром не поспішаючи, в світлій коротенькій курточці, чорних джинсах, котрі щільно облягали стрункі довгі ноги, в правій руці – велика господарська сумка. Йшла пружною ходою, ледь-ледь похитуючи звабливими стегнами, тримаючи рівно голову й плечі.

– Добрий вечір! – привітався я.

– Добрий, – відказала, зупинилася, потім, упізнавши мене, грайливо всміхнулася. – Ви, мабуть, мені сумочку принесли?

– Так, адміністрація продовжує розшук чарівної незнайомки. Дайте вашу торбу, я потримаю.

– Може, до під'їзду донесете? У мене руки відриваються.

– Звичайно, – рішуче мовив, а сумка й справді була важка, – реквізит носите?

– Та ні, в село до тітки їздила.

– Може, трохи пройдемось, подихаємо свіжим повітрям?

– Щоб чоловік побачив…

– Його нема, інтуїція підказує, внутрішній голос, хоча світло у вашій квартирі горить. Забули вимкнути? – запитав я. Всі вікна, котрі виходили на вулицю в будинку були освітлені, якась бабуся з третього поверху поралася на кухні і не поспішала запинати вікно.

– Воно у нас завше горить, щоб злодії не обчистили. Прийдуть, побачать, що світиться, та й підуть собі тихесенько геть.

– Ага, такі вже вони дурні. Сигналізацію треба ставити або собаку заводити. Чоловік, мабуть, у відрядження гайнув?

– Ой, та у вас справді інтуїція! – здивовано вихопилось у Наталі. – І звідки ви все знаєте? До Польщі поїхав, терміново викликали. Він президент спільного підприємства по переробці відходів виробництва.

– Поговоримо про життя і політику?.– запропонував я.

Наталя мовчала і пильно дивилася на мене, наче хотіла зазирнути в душу, визначити напевне, хто я, чи можна мені довіряти…

– Гаразд, – нарешті сказала, – якщо ви такий впертий і настирливий – ходімо.

Серце ще дужче тенькнуло, не повірив у те, що почув. Невже це вона каже?

Зайшли до під'їзду. З поштової скриньки вона дістала газети і лист, відімкнула двері квартири на другому поверсі.

– Заходьте, – всміхнулася лагідно. – Не сподівалася, що ви так злякаєтесь.

Від щастя, мало не бовкнув я, нерішуче переступаючи поріг.

Наталя спритно скинула босоніжки в передпокої, поклала газети на маленький столик під дзеркалом, глянула на лист, нахмурилася. Я встиг помітити, що зворотної адреси на конверті не було.

– Кави хочете? – запитала, відбираючи сумку.

Я стенув плечима, мовляв, не зручно, але, якщо наполягаєте…

– У мене не прибрано, не звертайте уваги. Господиня з мене не дуже.

– Вперше зустрічаю жінку, котра відверто зізнається, що з неї погана господиня. Ви, мабуть, жартуєте? – відказав, скинув кросівки, рушив за Наталею на кухню. – Господь Бог над вами дуже добре потрудився. Створив таку гарну жінку, вклав усе краще, що міг.