Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

найдужче – зап'ястя рук. Хитро придумано. Пробуєш звільнитись, поворухнеш руками, зубчик перескакує і наручники ще міцніше впинаються в шкіру.

– Ти віруючий? – почув голос «п'янички». – Молись Богу, поки не пізно!

– Залиш його, – холодно кинув «інтелігент».

Здоровань примовк, лише важко засопів і поторгав за плече, чи живий ще, чи не віддав Богу душу.

Загупало серце в грудях. Страх душив мене, але думка про смерть була далека. Не вірилось, що мене не стане. Це здавалося нереальним, фантастичним. Дитяча наївність у безсмертя брала гору. Якщо мене не буде, як тоді існуватиме світ?

В'їхали в місто, авто котилось по бруківці, виразно дзенькнув поряд трамвай. Зупинились, мабуть, перед світлофором. Потім ще кілька разів зупинялись. Нарешті водій, збавив швидкість і поїхав поволі, певно, вузькою вулицею. Легенько загальмував, вимкнув двигун. Чекали хвилин з десять. Під'їхала інша машина, тихо, ледь чутно. Мене вивели з «дев'ятки» і посадили на переднє сидіння того авта, що підкотило.

– Давайте документи, – сказав «п'яничка» – І, як домовлялися, бо з-під землі дістанемо!

Він повернув мене обличчям до водія, звільнив руки від наручників і спритно здер з очей пов'язку.

За кермом сиділа Наталя. Бліда, як полотно, очі широко розтулені, вуста міцно стиснені. Настрашеною я її ще не бачив.

– Бувай здоров! – сказав «п'яничка», тріснув дверцятами, рушив перевальцем до темно-синіх «Жигулів».

Крізь заднє скло я бачив як він, тримаючи в руці течку, перетнув вулицю, вскочив у авто і машина одразу рушила.

Наталя полегшено зітхнула, заплющила очі й прихилила голову до керма.

– Котра година? – запитав я, не вірилося, що злочинці легко звільнили мене, відпустили на волю, подарували життя. Ні, вона мене врятувала! Не злякалася, ризикуючи власним життям, поїхала на зустріч з бандитами. Захотілося пригорнути Наталю, втішити, сказати щось хороше, приємне.

– За п'ятнадцять одинадцята, – не розплющуючи очей і не підводячи голови, втомлено відказала вона.

– Сьогодні понеділок чи вівторок?

– Понеділок, дев'ятнадцяте серпня 1991 року.

– Навіщо ти віддала їм документи?

– А що я мала робити? – кусаючи нижню губу, тихо й розгублено мовила. Відірвала лице від керма, випросталася, запитливо глянула на мене. – Людське життя дорожче… Я три роки збирала. І вуйко допоміг, з Америки дещо привіз, мав важливі документи з німецького архіву, ще з війни зберігав. Завтра мала зняти копії і віддати їх до надійної газети. А оригінали зберегти на пізніше, коли діло до суду дійде. Не вийшло… Пам'ятаєш, коли ти був у мене, я збиралася сказати щось важливе? Хотіла тобі розповісти. Не встигла… А ще заколот плани мої трохи переінакшив.

– Який заколот? – запитав я.

– Ти й не знаєш? У Москві стався переворот. Ввели надзвичайний стан. Горбачова заперли на дачі у Форосі, а владу взяло ГКЧП. Але не лякайся. Довго вони не протримаються. Швидше імперія розпадеться. Черговий фарс більшовиків, останній рик конаючого звіра. Поїхали, куди тебе відвести?

– Спочатку до лікарні, – відказав я. Стався переворот, тому «п'яничка» про політику заговорив, про партквитки згадав, що в зубах понесуть ті, хто з партії вийшов. А дід, певно, підскочив від радості. Впевнений, що свідки мовчатимуть. Не на тих натрапив! – А потім подумаємо, як нам діяти.

Наталя відпустила педаль зчеплення і «Мерседес» рушив.

Вечірнє місто жило в своєму звичному буденному ритмі. Перехожих не поменшало, я не бачив на вулицях ні військових патрулів, ні бронетранспортерів. Дивний заколот. Мабуть, Наталя мала рацію: переворот – черговий фарс більшовиків, але чи останній рик конаючого звіра?

Вона трохи пригальмувала на вулиці Дзержинського, котру ще не встигли перейменувати, біля великого, еліпсоподібного, сірого, схожого на корабель, будинку, на якому майорів, чи не єдиний у місті, червоний прапор, але я знав – авто зупиняти не буде.

Незважаючи на пізню годину, лікарня не спала. Вхідні двері були навстіж прочинені.

– Зачекай мене трохи, – сказав я. – Мушу куртку й штани позичені віддати. Я – швидко.

На подвір'ї хворі позбивалися в купки й стиха розмовляли. Хтось упіймав по транзистору радіо «Свобода». На душі було тривожно. Невже знову колючий дріт, табори, залізна завіса? Мене покликали з глибини скверика. Зупинився. Впізнав Михайла, а біля нього двох дівчат у коротеньких чорних спідничках. Рушив до них. Усі троє курили. Одна дівчина сиділа у хлопця на колінах.

– Ну, як? – змовницьки запитав Михайло. – Добре погуляли? Чули, що сталося?

– Чув, – відказав я, ось зараз, подумав, віддам позичений одяг і, хутенько до машини, лише заберу свої речі.

Швидко розстебнув замок блискавки куртки. Запхав руку в кишеню, намацав годинник. Витягнув, глянув на циферблат. Секундна стрілка не рухалася.

– Котра година?

– Двадцять три нуль-нуль, – поважно сказав Михайло. – У мене електронний, точно показує.

І раптом з вулиці пролунав страшенний вибух. Стовп вогню звився в небо. Посипалися шиби у вікнах лікарні. Запахло горілим.

– Наталя! – крикнув я, і кинувся до охопленого полум'ям, з розірваним навпіл дахом, понівеченого, розвернутого поперек вулиці вибуховою хвилею «Мерседесу», ще здалеку збагнувши, що врятувати Наталю вже ніхто не зможе.

Оглавление 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12