Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

аромат їжі, який змушував забути про обережність. Вона невпевнено присіла скраєчку біля столу і, трохи опанувавши себе, оглянула темну хату з почорнілою від кіптяви стелею і брудною долівкою: за одним зі столів сиділа галаслива компанія, за другим – трійця особин, чия зовнішність видавала рідкісних горлорізів, а навпроти неї сидів молодий козак, підперши голову рукою.

Ярина спочатку байдуже ковзнула по ньому поглядом, але потім зацікавилася й уважніше придивилася. Незнайомець не був красенем, але його образ западав у душу. Особливо гарними були очі козака – великі, чорні, вони здавалися оксамитовими і чудово поєднувалися з різкими, хоча й правильними рисами обличчя, які видавали не тільки рішучий характер, а й гарячий норов свого власника. А ще ці чудові очі під гордовито надламаними бровами видавали пристрасну натуру, і погляд їх одночасно пестив, обпікав, проникав у душу.

Незнайомець теж поглянув на Ярину, скинув бровою і глузливо посміхнувся, немов його насмішила увага худенької дівчини з великими очима. Ярина зніяковіло відвернулася. Їй дуже хотілося їсти, але поквапити корчмаря вона не наважувалася. Соваючись на лавці від нетерпіння, дівчина не помічала, як пильно на неї дивляться троє головорізів.

Тут галаслива компанія покинула корчму і запанувала тиша. Не минуло й п’яти хвилин, як один із цієї трійці піднявся і попрямував до Ярини.

– Здрастуй, красуне! – розв’язно привітавшись, тип присів біля неї, безцеремонно відтіснивши в куток. – Чи не відмовишся зі мною випити?

– Я не п’ю, – сухо відрізала Ярина.

– А що ж ти тоді в корчмі робиш? Хіба ти не за цим сюди прибігла?

– Не твоя справа! Іди за свій стіл і не заважай мені! – гордовито відповіла Яринка. «Чого він причепився? Чого йому треба?» – гарячково думала вона, намагаючись не видати своєї паніки, але її хвилювання все одно було помічено нахабою, і він вдоволено осміхнувся.

– Ой! І що ж ти така нелюб’язна? – запитав чоловік, обняв її за плечі й навалився на неї всім тілом. Від нього бридко смерділо горілкою та часником, і Ярину аж занудило від цього смороду.

– Відчепися від мене! – вигукнула дівчина, схопившись та відштовхуючи його від себе. Але нічого не могла вдіяти – вона була затиснута в кутку, і втекти можна було, хіба перестрибнувши через стіл. Яринка зібралася так і зробити й швидко скочила на лаву, але нахаба втримав її за поділ довгої спідниці, та ще й його приятелі підбігли.

– Не так швидко, дівко! – насмішкувато сказав один із них. – А ну, показуй, що ти маєш цікавого та коштовного!

Ярину охопив панічний страх: тікати було нікуди, чекати допомогти – нізвідки. Корчмар єхидно на неї дивився, і вона здогадалася, що це він нацькував на неї цих людей, уторопавши, що самотню дівчину можна безкарно пограбувати. Ярина озиралася на всі боки, шукаючи вихід із цієї наглої біди, а злодій, який тримав її за поділ, раптом задер його до колін. Обурена дівчина стусонула його ногою, поціливши в плече. Чоловік випустив поділ, і Ярина миттєво скочила на стіл, а звідти стрибнула на підлогу, спритно шаснула поміж двома іншими негідниками і кинулася до дверей, аж раптом шлях їй перегородив сам господар. Почав наступати на неї, відтісняючи до своїх поплічників.

І тут козак, який до того мовчки спостерігав за всім цим, підійшов і став поруч із Яриною.

– Чого причепилися до дівки? – спокійно запитав він. – Побачили, що вона сама, і вирішили обібрати? Краще дайте їй спокій.

Злодії остовпіли, а Ярина з подивом глянула на козака – вона не очікувала такої несподіваної допомоги.

– Не твоя справа, козаче! – промовив корчмар, оговтавшись. – Та й дівка ця злодійка, якщо вештається світом сама.

– Я ще раз повторюю: дайте дівці спокій. Я поки добром прошу, – попередив козак.

– А то що? – зухвало запитав той самий тип, який задер Ярині поділ. – Що ти нам зробиш? Ти один, а нас четверо!

Козак знизав плечима, а потім різко свиснула його нагайка, і нахаба схопився за розітнуту щоку. Двоє злодіїв одночасно стрибнули на козака, але його нагайка виявилася спритнішою – обидва з прокльонами відскочили назад. Козак, граючи нагайкою, спокійно розвернувся до корчмаря. Ярина, скориставшись цим замішанням, спробувала втекти.

– Стій! – владно зупинив її незнайомець, узявши за плече, а потім наказав корчмареві: – Поверни їй гроші.

Той знехотя дістав монету і люто жбурнув її Ярині під ноги. Але дівчина не нахилилася за нею, а натомість підвела погляд на свого захисника – вона ледь діставала йому до плеча, а він доброзичливо дивився на неї зверху вниз.

– Спасибі тобі, козаче! – подякувала Ярина і вийшла з корчми, так і не піднявши свою монетку.

У дворі дівчина схопилася за свого Промінчика і швидко поїхала геть від злощасної корчми. Вона не знала, куди тепер податися, де поїсти й заночувати, але розуміла, що ліпше забратися звідси якнайшвидше, поки її кривдники не оговталися. Дівчина раз у раз озиралася на скаку – чи не женеться хто. Але тепер остерігалася не тільки Лукаша, а й корчмаря і його зграї.

Але за Яриною ніхто не гнався, і вона безперешкодно досягла лісу. В’їхавши під затінок дерев, дівчина озирнулася і побачила вершника, який щодуху скакав до лісу. У бідної Ярини завмерло серце – хто це може бути? Але тут вона розгледіла свого захисника. Однак пригода в корчмі нагнала на неї такого страху, що тепер їй усюди ввижалися грабіжники. Бог його знає, що в цього козака на думці! Тому дівчина поїхала ще швидше. Позаду пролунав кінський тупіт. Озираючись на скаку, Ярина побачила, що козак женеться за нею. Знову її охопив тваринний жах, і вона підхльоснула Промінчика, сподіваючись на його швидкість – важко знайти коня, який би зрівнявся з невтомним аргамаком.

– Стій, дівчино! – пролунав позаду оксамитовий голос козака. – Не тікай! Я не заподію тобі лиха!

Мимоволі Ярина підкорилася і стримала коня.

– Чого тобі від мене треба? Навіщо ти їхав за мною слідом? – нервово запитала вона, насторожено стежачи за козаком.

– Тому що мені теж треба їхати в цей бік. А ще щоб повернути тобі ось це! – зі смішком відповів незнайомець, зауваживши її переляканий вигляд. Він під’їхав ближче і простягнув Ярині монетку.

– Дякую! Ти дуже добрий, – буркнула Ярина, ховаючи її в кишеню.

Козак уважно глянув на неї, а потім запитав:

– А куди ти їдеш сама?

– Гадаю, що тобі це буде не цікаво.

– Я не питаю чому. Я питаю куди. Ти ще майже дитина, але їдеш без супутників. Та й верхи їздиш чудово, а кінь у тебе не якась шкапа –