Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

за такого без жалю платять золотом. Видно по тобі, що ти не з бідної родини. Вочевидь, ти з дому втекла. І якщо втекла, то навіщо їдеш у Дике Поле?[7] Адже ця дорога веде в степ. Що такій, як ти, там робити? – козак ставив цілком слушні запитання.

– Це вже моя справа, яка тебе не стосується! – сердито відповіла Ярина. – Я ж не питаю, куди їдеш ти!? Їдь своєю дорогою, козаче, а я поїду своєю.

– Тут один шлях, який веде прямо. Звернути мені нікуди, тобі – теж, тож доведеться їхати цим шляхом разом, поки він не скінчиться, – з усмішкою відповів їй козак. – Та не бійся ти! Я не заподію тобі зла.

– Хтозна, що в тебе на думці! – вигукнула дівчина, змусивши Промінчика відступити на кілька кроків убік.

– Я рудих не люблю, – весело відповів козак. – І худих теж! А ти руда, і така худа, що в твоїх кістках застрягнути можна!

Від таких слів Ярина спочатку почервоніла, а потім зблідла. Дівчина завжди вважала себе поганулею – надто вже вона худа й бліда, та ще й руда, але слова цього вродливого хлопця зачепили за живе, і стало нестерпно прикро, що вона така неприваблива.

– Та відчепися ти від мене! – гнівно вигукнула Ярина і поскакала вперед. Навздогін їй полетів веселий сміх козака, а потім пролунав тупіт копит його коня. Він наздогнав Ярину і на повному скаку вхопив поводи її коня.

– Стій! Не гнівайся! Я не хотів тебе образити. Просто мені тебе шкода і хочеться чимось допомогти. А сказав я так тому, щоб ти не думала казна-що. Та стій ти! Не бийся! – вигукнув козак і з силою потягнув поводи, змусивши Промінчика зупинитися, тому що Яринка спочатку намагалася вирвати їх, а потім люто почала бити худим кулачком по його руці.

– Пробач мені за мій дурний язик, – примирливо сказав він. – Мене звуть Данило Лозицький. А тебе?

– Ярина, – усе ще сердячись, буркнула дівчина.

– А чия ти?

– Нічия! Я сама по собі.

– Так не буває! У тебе ж повинна бути сім’я, батьки.

– Я сирота.

– Зрозуміло. А чому їдеш у степи?

– Туди поїхав мій брат, і я їду до нього, – знехотя відповіла Ярина.

Данило нахмурився, але потім глузливо скинув брови, подумавши: «Невже за полюбовником у степи подалася?! І в якої ж тварюки вистачило совісті задурити їй голову?»

– Поїхали, Ярино, разом, – запропонував він. – Треба знайти місце для ночівлі. Уже сутеніє, а в темряві шукати незручно, – і направив свого коня вперед.

«А раптом він ще гірший за тих, що з корчми? – міркувала Ярина. – Може, навмисно захистив мене від них, щоб самому пограбувати! Хоча на вигляд не жебрак, щоб спокуситися на мої жалюгідні гроші. Але мій Промінчик коштує дорого… Господи! Та що це мені всюди злодії ввижаються? Не стане він мене ображати. Доведеться довіритися йому! Ох! Захисти мене, Пречиста Діво!» І Ярина поїхала слідом за Данилом.

Дорога привела їх у балку, осяяну загравою заходу, густо зарослу деревами й кущами.

– Повертай он туди, – вказав Данило на дальній кінець балки. – Далі є глибокий яр, де можна розвести багаття, і протікає струмок – там нас ніхто не помітить.

– Навіщо це треба? – недовірливо запитала Ярина.

– Та тому, що так безпечніше – адже вогонь далеко видно, і невідомо, кого він приверне, а в низині його не побачать, – з усмішкою відповів Данило, розуміючи, що його досі побоюються.

Ярина, зітхнувши, скерувала коня до яру. Спустившись, вона зібралася злазити, але моторний Данило опинився поруч і зняв її з сідла, невимушено схопивши за тоненьку талію й акуратно поставивши на землю.

– Дякую, – зніяковіло буркнула Яринка, але тут у неї запаморочилося в голові, вона хитнулася й неодмінно впала б, якби Данило її не підхопив.

– Дівчино! – стривожено покликав він, підтримуючи її, а потім легко поплескав по щоці. Але Ярина безсило повисла в його руках – позначилися і втома, і голод. Тоді Данило підхопив її на руки і поніс до схилу яру, густо порослого мохом. Яринка відчула жахливий сором, уперше в житті опинившись у чоловічих обіймах, та ще й незнайомця. Але в той же час у руках Данила було так затишно, а пригортав він її до грудей так ніжно, немов мати немовля. Козак посадив її на зелений мох, обперши спиною об схил, і, опустившись на коліна, схилився над нею, з тривогою зазираючи в бліде личко.

– Що з тобою? Ти що… ммм… хворієш? – Данило хотів було бовкнути «тяжка», але вчасно стримався.

– Напевно, це від голоду. Востаннє я їла вчора в обід.

Данило здивовано скинув брови, а потім обурено насупився, сходив до свого коня і приніс невеликий вузлик, у якому були варені яйця і пироги. Навіть зараз Яринка завагалася – може, не варто? Та голод пересилив обережність.

– Дякую. А ти хіба не їстимеш? – запитала вона, але почувши відмову, узялася за їжу.

Данило, присівши поруч, нишком спостерігав за Яриною. Йому не давала спокою цікавість – хто ця дівчина і що змусило її податися у степи? Ручки у неї зніжені, їла вона делікатно, не поспішаючи, – наче й не проста сільська дівка, але й на знатну панночку не схожа.

– А хто твій брат? – запитав хлопець, сподіваючись розговорити її. – Може, я його знаю. Адже він низовий козак?

– Ні. Ти навряд чи знайомий із моїм братом, – була коротка відповідь.

– Та що ж ти така потайна?!

– А навіщо тобі знати про мене більше, ніж треба? Ти мені дуже допоміг, дякую, але я не зобов’язана посвячувати тебе в свої турботи, – гордовито відповіла Ярина.

Данило уважніше, ніж на дорозі, придивився до Ярини. Наче нічого особливого: невисока, з великими очима, надто худенька – ключиці аж стирчать під сорочкою, але риси обличчя витончені, акуратний носик трохи задертий, що надавало дівчині особливої чарівності, а чуттєві лінії маленького червоного ротика мимоволі манили до себе. А ще Данило помітив, як яскраво горять золотом її руді коси на тлі зеленого моху, а через знесиленість личко було білішим за сніг і здавалося примарним. Цей різкий контраст барв вразив і зачарував Данила. І було в цій дівчині щось таке, що западало в душу. «Може, вона зовсім і не людина, а польова русалка?» – подумав він і мимоволі злякався, згадавши, як підступні русалки принаджують молодих чоловіків, щоб занапастити.

– А скільки тобі років, Яринко? – запитав Данило, здолавши свій забобонний страх.

Дівчина