Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

і з тим людям добре, бо, мовляв, ніхто не виявляє охоти творити там якусь другу партію. Але тут несподівано ввійшов у кімнату інший слідчий і, підсунувши мені під ніс якийсь твір Троцького в перекладі на польську мову, де фігурувало і прізвище перекладача, спитав мене, хто є той перекладач та чи я знаю його особисто. Коли ж я заперечив якнайрішучіше одно і друге, він визвірився на мене і кричав з досадою:

— Як то, ви, львівський редактор, не знаєте тутешнього перекладача книжок Троцького?! Ви не знаєте того лайдака? А може скажете також, що ви не знаєте Розенберґа-Чорнія?

Почувши прізвище Розенберґа-Чорнія, я не відпекувався свого знайомства з ним, але заперечив, немов би мені було відомо щонебудь про його політичну діяльність. Тому, що троцькістами, як і українськими шумськістами, себто прихильниками кол. народнього комісара Шумського, зліквідованого Москвою, цікавився не тільки той слідчий у Львові, але й пізніші слідчі в Москві, скажу тут кілька слів про згаданого Розенберґа-Чорнія, за яким органи НКВД пошукували у Львові зараз після зайняття міста червоною армією.

Людвик Розенберг, знаний в українських колах під прізвищем Чорнія, це був один з білих круків серед львівських жидів: він перейнявся такими симпатіями до української культури й українських визвольних змагань, що ще молоденьким хлопцем вступив до Легіону Українських Січових Стрільців, з якими перебув найтяжчі бої. Пізніше, як знаменитий вояк-старшипа київських Січових Стрільців, воював під проводом Коновальця і Мельника, а вернувшись по нашій невдачі разом з іншими до Галичини, примкнув до невеличкої групи наших інтелігентів шумськістів (бодай такі слухи про нього ходили). Того Розенберґа, що мав кількох приятелів серед львівських українців, до яких належав м. ін. і д-р О. Назарук, застала німецько-польська війна у Варшаві, куди він був виїхав безпосередньо перед її вибухом. Серед різних пригод він встиг якось по кількох днях вернутися до Львова, а коли Львів зайняла червона армія, його схопили дуже скоро большевики і він разом з редактором Степаном Рудиком та кількома іншими пропав безслідно в большевицьких нетрях[2].

Той слідчий, що займався троцькістами, забрався до іншої кімнати і мій капітан перейшов тепер до політичних партій Галичини. З усіх партій українських, польських і жидівських цікавило його найбільше УНДО, про діяльність якого мав він дивно туманні поняття. Я побачив, що він не визнається зовсім у наших внутрішньо-партійних відносинах. Наприклад він мішав заєдпо УНДО з ОУН, чи пак утотожнював одно з другим та підсував УНДО-ню революційну діяльність і навіть організацію збройного спротиву та напади на червону армію. Це я, очевидно, рішуче заперечував, бо ситуація в краю була така, що ніяка українська політична група, тим більше УНДО, не думала тоді про якийсь виступ проти большевиків. Тут знову з’явився біля мене якийсь новий слідчим з рухами п обличчям малий і став викрикувати злісно, що, мовляв, українські націоналісти засілисн десь там до спілки з польськими військовими відділами на совєтські військові частини і вбили кількадесять червоноармійців. Це була очевидна нісенітниця і я вияснював обом слідчим, як тільки міг, що нічого подібного не могло бути, бо українські націоналісти, які двадцять років боролися проти Польщі, не могли за одну ніч змінитися так, щоб піти проти червоної армії разом з поляками, тим більше, що до такого безглуздого виступу не було з українського погляду ніякої причини.

Таке переслухання і такі розмови, між якими. були і короткі перерви, затягнулися поза північ. Вкінці капітан, не сказавши ні слова, залишив мене самого, і я став при столі куняти. Пройшли може дві години, як до тої самої кімнати ввійшов знову вже добре заспаний капітан, а за ним два міліціонери: один поляк, другий жид. Обидва вони навипередки жалувалися майже з плачем на українську міліцію, яка, мовляв, не дає ні польським ні жидівським міліціонерам спокою: вона їх переслідує, вона їх роззброює і навіть десь там їх таки тієї ночі нобила. Це — казали вони — діється тому, що українську міліцію творять самі націоналісти зпід стягу ОУН, а серед міліціянтів польських і жидівських є самі робітники-пролетарі, справжні прихильники радянської влади. Слідчий слухав спокійно, успокоював обох міліціонерів і казав, що на другий день вгляне в цю справу. Після того не з’являвся в кімнаті вже ніхто, і я просидів, мучений різними думками, до ранку.

На другий день почався мій допит десь від години 9. Капітан випитував знову про політичні партії на терені Львова, про їх програми, тактику та відношення до Польщі, Німеччини й СССР. Він і далі не давав себе переконати, що УНДО, як легальна демократична партія, для якої тероризм з природи речі зовсім чужий, не має і не може мати з ним нічого спільного. І далі говорив з удаваним чи правдивим обуренням про якісь напади українських націоналістів до спілки з польськими збройними відділами на червоноармійські частини, за що відповідальний я і такі, як я, бо ми так виховували молоде українське покоління. Моя вина — казав він — доказана ще й тим, що я був секретарем протисовєтського комітету, який тільки для прикриття своїх справжніх цілей, а саме контрреволюційної антисовєтської акції, прибрав собі назву допомогового. Ніякі мої вияснювання, що той комітет мав на меті нести тільки допомогу найбіднішим слоям львівського населення, та що він зрештою навіть не розпочав ніякої діяльности, бо й не мав коли, не помогли нічого. Слідчий стояв непохитно на становищі, що я, член УНДО, отже ворожої до СССР політичної організації, і до того ще й секретар протисовєтського комітету.

Коло години 2. пополудні перевезли мене до невеличкої залі в партері через перехідну кімнату, в якій сидів уже в куті ославлений украножер і москвофіл, професор львівського університету Станіслав Ґрабський, що саме недавно помер у Варшаві. Це той наш «приятель», що помагав виробляти різні проекти «на зніщенє Русі» і заповів цинічно 1924 року, отже 25 років тому, що українська справа на теренах Польщі до 25 літ буде зліквідована остаточно й цілковито, бо всі українці будуть за той час засимільовані і почуватимуться поляками. Треба признати, що в цьому напрямі вів Ґрабський разом із своїми численними однодумцями якнайенерґічнішу, хоч безуспішну, акцію аж до останніх днів. Тепер він сидів у перехідній кімнаті, опинившись в подібному положенні, як і я. Я добре бачив через відхилені