Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

видавати дальше «Діло», то він, згідно зі старою російською засадою «не било, нет і не будет українскаво народа», заборонив «Діло» з місця. А точно 25 років пізніше совєтська влада заборонила теж «Діло», але зате стала видавати — «Вільну Україну». І хоч під тою приманливою вивіскою нічого справді українського не було, хоч у Галичині такої нудної газети, якою була «Вільна Україна», ніхто до того часу не читав, проте багато було тоді таких українців, що зловилися на оцю большевицьку штуку і прийняли спочатку назву нового часопису поважно. Та що тут дивуватись тодішнім нашим людям, коли і нині, по всіх страшних досвідах українського народу за минулих 31 років, є ще серед нас немало таких, що довіряють большевицьким обманцям і демагогам та беруть поважно всі їх гасла й обіцянки!

У вівторок 26. 9. були знову сходини львівських журналістів, але Чеканюк більше з нами не дискутував, тільки виголосив свій монолог, при кінці якого сказав, що хто хоче працювати у «Вільній Україні, нехай внесе про це заяву.

На тих сходинах було вже значно менше людей, бо Корнійчук заявив ще попереднього дня, що стільки журналістів, як він бачить, праці по своєму фаху не знайде, тому краще пошукати собі роботи заздалегідь у якійсь іншій ділянці. Тут сказав він правду. Бо з буйного розвитку української преси, що, не зважаючи па всі польські цензурні обмеження та всякі шикани, доходила у Львові до 80 назв, залишився один спомин. В українській мові появлявся в роках 1939-41 у Львові тільки марний 4-сторінковий щоденник «Вільна Україна», півтижневик «Комсомольська Правда» та один літературний місячник. Це все. А працю в тих часописах та н радіо знайшло всього кілька одиниць з колишніх 70-80 українських професійних журналістів Львова.

Того дня крутилися вже в кімнатах редакції «Діла», крім численних сов. редакторів, голова Сель-Робу (комунофільської партії) адвокат д-р Заяц, що вийшов саме з польської тюрми, де сидів кілька років за нелегальну комуністичну діяльність (пізніше був заарештований таки в редакції «Вільної України», до якої належав, і згинув мабуть у часі масакри вязнів, переведеної большевиками перед їх відступом зі Львова в останніх днях червня 1941 р.), письменник Ґалан і якісь молоді жиди. Біля редакційного радія сидів уже цілий гурт нових редакторів. Зі стін щезли вже портрети Мазепи і Петлюри — можливо, що їх поховали наші хлопці, що працювали в експедиції газети. Портрети головних редакторів «Діла» за всі 60 років його існування ще висіли і, здавалося, дивилися з сумом і страхом на нових господарів, немов прочуваючи, що їх теж стягнуть незабаром зі стін.

Вийшовши з неясними прочуттями чогось недоброго та з розбитим серцем коло години 2-ої з редакції, пішов я без обіду до хати (при вул. Мурарській, перезваній недавно на вул. Мончинського). Думав, що мені робити. Не минуло мабуть і пів години, як хтось легко застукав до помешкання. Коли я отворив двері, побачив трьох уніформованих мужчин, що відразу влізли до середини. Упевнившися, що це я, приступили відразу до ревізії в моїй кімнаті. Заглядали до шафи з книжками, до великого куфра, заповненого теж книжками, до валізок, під ліжко і т. д., але в загальному ревізія була досить побіжна. Не забрали нічого (поза гострим ножем, що видавався їм штилетом) і казали йти за ними. Коли ж я вийшов з ними на вулицю, побачив перед хатою особове авто, яким і завезли мене до недалекої вязниці при вул. Сапіги-Лонцького, де і за Австрії, і за Польщі урядувала у великому будинку від вул. Сапіги команда жандармерії (поліції), а в подвір'ї була, невеличка поліційна тюрма.

Так несподівано опинився я серед перших арештованих новою владою у Львові.

В ТЮРМІ ПРИ ВУЛ. САПІГИ-ЛОНЦЬКОГО

Перше переслуханий. — Нічні гості. — Провокатор-українець. — У камері ч. 5. — Товариші недолі. — Чи бють у большевицьких вязницях? — І тут провокатор! — Ще одно переслуханий. — Як ми проводили дні і ночі. — Що розповідали новоприбулі вязні. — Новини з міста. — Перед виборами до т. зв. Всенародніх Зборів. — «Собірайтєсь с вещамі!».

Мене ввели під ескортою до великого будинку при вул. Сапіги ч. 1, де я опинився в якійсь кімнаті на першому поверсі. Там я застав уже старшого мужчину в грубому зимовому плащі, що мав жовте набрякле обличчя і видався мені звідкись ніби знайомим. Назвавши своє прізвище, я спитав його, хто він, і почув: Іван Кушнір. Виявилося, що його, довголітнього секретаря професійних організацій (робітничих юній) міста Львова і цілого краю ще з часів Австрії аж до останніх днів, забрали з хати і привезли сюди кілька хвилин переді мною. Отже арештували й Ів. Кушніра, старого українського соціял-демократичного діяча і робітничого трибуна, що промовляв на тисячах робітничих зборів, що помагав організувати і перевів успішно сотні страйків, людину таку популярну, що мабуть не було в Галичині робітника, який його не знав би. Ми не встигли ще обмінятися і двома реченнями, як нас розділили і перевели до окремих кімнат.

За короткий час з’явився до мене слідчий в уніформі, яким був капітан, що його обличчя виявляло виразно семітське походження. Він спитав, якими мовами я говорю, а коли почув між ними й російську, сказав, що добре, би ми зможемо легко порозумітися. Після того став питати і записувати мої відповіді. Спершу питав докладно і подрібно про мій родовід, цікавлячись зокрема моїм соціяльним походженням і моїми студіями. Дивно було йому, як я, син бідного селянина, міг закінчити університет, та ще й у Відні, і не міг зрозуміти того, що я від малого хлопця пробивався в житті тільки власними силами. Моє пояснення, що в нашому краю пробивалися в житті подібно, як я, тисячі бідних селянських хлопців, його мабуть не переконувало.

Далі йшли запити про дотеперішню журналістичну працю і в звязку з цим про відносини на пресовому відтинку у Львові серед українців, поляків і жидів. Тут знову здивував його факт, що українці мали у Львові понад 80 періодичних видань найрізнороднішого роду і виду, залишаючи під цим. оглядом далеко позаду не тільки галицьких жидів, але й поляків

Вкінці мій слідчий перейшов на політичні партії в Польщі та в Галичині зокрема. Коли почув, що в Польщі було перед 1. вереснем того ж 1939 р. коло 30 політичних партій, зареготався з усіх сил і заявив, що в них, в Совєтському Союзі, є тільки одна політична партія,