Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

тих кількох членів УНДО, що були в канцелярії д-ра Левицького, так, що нони рішили без ніякої дискусії подати новій владі теж записку про розвязання УНДО. Тоді на невеличкому куснику паперу, мабуть видертому із звичайної нотатки, написав д-р Дмитро Левицький, що з розмислом відкинув підсунений йому фірмовий блянкет УНДО, одно коротке речення, а саме, що УНДО припиняє свою діяльність, і це речення по хвилині вагання підписав. (Мимоходом замічу, що до цього він не мав тоді формально ніякого права). Секретаря УНДО, посла Володимира Целевича, тоді на нараді не було, тому післали когось по підпис до нього. Цю заяву вручено мабуть Міщенкові в понеділок пополудні, а може щойно у вівторок. Хто її вручив, не знаю. Певне тільки одно: що ні д-р Дм. Левицький, ні В. Целевич, а якась третя особа, може й нечлен УНДО.

На понеділок 25. 9. заповів Чеканюк нараду з українськими журналістами. На ту нараду, що відбулася у великій залі Просвіти в годині 11. передполуднем, прибули майже всі українські журналісти Львова і дехто з урядовців Просвіти. Присутні говорили довго з приявним письменником Корнійчуком, а Чеканюк все ще не з’являвся. Я пригадав Корнійчукові між іншим на недавню виставу його пєси «Платон Кречет» у чеському театрі в Празі, широку рецензію якої я читав у щоденнику «Праґер Прессе». На це він сказав, що поміщена на тій самій сторінці «Праґер Прессе» його фотографія — не його, а зовсім іншої особи, бо редакція якимсь чином помішала кліші двох різних осіб. Питали ми Корнійчука і про долю деяких визначних письменників та діячів культури, між іншими про славного режисера і керманича театру «Березіль» Леся Курбаса, на що він з ледве помітним зденервуванням відповів, що Курбас виявився великим шкідником у театральному мистецтві і мусів виїхати на північ за Ленінград, де веде якийсь російський театр. Коли ж зійшла балачка на пресові відносини в СССР, на зарібки тамошніх журналістів то-що, то Корнійчук став нам малювати ті відносини в аж надто рожевому світлі. Але на те, що він оповідав, не реагував ніхто. Взагалі ж розмову з ним вели присутні зовсім отверто і безпосередньо.

Все те змінилося, як на залі з’явився нарешті Чеканюк. Він сів при столі біля мене і з місця спитав, чи є тут редактор Німчук. Коли ж я сказав, що сиджу поруч нього, він поглянув на мене якось непривітно, але не сказав нічого. Хтось поставив ще дальший запит до Корнійчука, але за хвилину забрав слово Чеканюк і став атакувати УНДО й «Діло» за те, що вони вели акцію проти радянської влади. Говорив він різко, неприємно, при чому його бліде, й худе обличчя та його затиснені уста вказували на фанатика. Поміг Чеканюкові в його атаці один з відомих львівських журналістів, що прийшов на ту нараду вже, згідно з тодішньою модою, без краватки, і закинув теж УНДО-ню угодову політику супроти Польщі. Коли ж Чеканюк накинувся після того ще й на мене особисто, що я відповідаю, мовляв, за всю ворожу поставу «Діла» до СССР, то зрозуміла річ, що я став боронитися і вияснювати позицію «Діла» в українському національному житті продовж минулих 60 літ і зокрема в останніх чотирьох роках т. зв. нормалізації. На допомогу мені прийшли майже всі присутні, що стали пояснювати Чеканюкові навипередки всю суть відомої нормалізаційної політики проводу УНДО. Прилучився до них після свого нефортунного виступу і той журналіст, що говорив спершу про угодову політику УНДО, та почав доказувати, що метою т. зв. нормалізаційної політики було зберегти українські культурно-освітні й господарські надбання і взагалі наше національне існування в Польщі без дальших втрат.

Атмосфера ставала чимраз гарячіша, бо атака Чеканюка на УНДО й «Діло» та на мене особисто обурила всіх. Вийшло так, що присутні перейшли незамітно від оборони до наступу на Чеканюка та на політику уряду Совєтського Союзу супроти українського народу в Польщі. Посипались запити: А чому ж уряд СССР, могутньої держави, не виступив ніколи в обороні переслідуваного українського народу в Польщі? А чому не висилав ніяких нот-протестів? Збентежений Чеканюк почав тоді недоладно боронитися тим, що, мовляв, обставини не дозволяли офіційно заступитись рядянському урядові за українцями в Польщі, що цього він робити не міг, бо мав звязані руки умовою з Польщею про ненапад і т. п. Атака йшла дальше, і тоді один з журналістів, щоб вийти якось з ситуації, сказав: «Гей, люди! Та ж то вже пізня пора — 3. година минула — ходім на обід!» Обидва сов. представники негайно з того скористали і вийшли в товаристві когось з наших журналістів із залі.

Пополудні був я знову в канцелярії д-ра К. Левицького, де оповів зібраним про цю зустріч українських журналістів з двома сов. представниками та про атаку на мене Чеканюка. Мене заспокоювали і казали не брати собі того до серця, бо Чеканюк, мовляв, непоінформований якслід у наших справах, він якийсь сліпий фанатик то-що, а інші зовсім інакші.

Того ж дня вийшло вже з друкарні «Діла» перше число большевицького щоденника у Львові п. з. «Вільна Україна» що, не зважаючи па такі важливі події в тодішньому ближчому і дальшому світі, було, як то кажуть, хемічно пипране з усяких цікавих вісток чи то місцевого чи світового значіння. Це була суха, нікому не цікава газета і такою залишилась «Вільна Україна» до кінця своєї появи, тобто до відступу чернової армії зі Львова з кінцем червня 1941 р. А мова «Вільної України» це був один жах: якийсь мертвий жаргон і дивно важкуватий стиль, що їх галицькому читачеві зрозуміти було просто понад сили. Про засмічення тієї мови численними російськими словами нема що й згадувати. Куди цікавіше виглядав польський щоденник «Червони Штандар» (Червоний Прапор), що став появлятися в друкарні «Веку Нового» при вул. Сокола і мав значно живіший зміст, не кажучи вже про добірну польську літературну мову. При цій нагоді не заівадить може зазначити, що в тому «Червоному Штандарі» працювали здебільша редактори-жиди. І що теж дуже характеристичне — самі жиди, хоч їх було тоді у Львові понад 150 000, добилися власного щоденника в жидівській мові після довгих заходів щойно на 3 місяці перед початком німецько-большевицької війни 1941 р.

Але тут хотів би я звернути увагу на зовсім іншу обставину. А саме, коли у вересні 1914 року російська царська армія зайняла Львів і до представника російської влади графа Шереметева прибула українська делегація в справі дозволу