Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

д-р Осип Назарук, що мешкав зрештою за стіною. Одного разу побачив я там і проф. Кирила Студинського, що в останніх роках, як ряний радянофіл, стояв осторонь нашого національного життя. Між зібраними там і виринула думка вислати до нової влади делегацію центральних культурно-освітніх та економічногосподарських установ, що мала добитися легалізації діяльности тих установ. Така делегація в числі до 20 осіб вибралася вже в суботу 23. 9. до ген. Іванова, як першого команданта сов. залоги Львова, та до тов. Міщенка, політичного представника сов. влади, що був висланий на це становище — як казали — з Вінниці. Я відмовився якось від участи в делегації, тому «Діло» заступав присутній тоді у Львові д-р Степан Баран; представником «Нового Часу» в делегації був ред. Зенон Пеленський. Очолював делегацію д-р Кость Левицький, якого промову, що її мав він виголосити до обох представників нової влади, одобрили всі приявні.

Як потім оповідали учасники делегації, її зустріч з представниками сов. влади пройшла гарно і гладко. І ген. Іванов, і тов. Міщенко були вдоволені та не жалували різних обіцянок, особливо останній. Ген. Іванов, що говорив по російськи, відповідаючи на промову д-ра К. Левицького, просив впливати на безпеку, спокій і порядок у місті і гарантував те саме іменем залоги. А тов. Міщенко, вже українською мовою, розбалакався ширше та обіцяв, як це і є в звичаю большевиків, українському народові всякі блага: і свободу, і землю, і вільний розвиток української культури й господарського життя, і гарячу підтримку радянської влади для всіх добрих українських починів. Запевняв теж, що совєтська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної льояльности.

Вже в своїй промові звернув був д-р К. Левицький увагу на ролю Української Католицької Церкви та її духовенства в національному відродженні західної вітки українського народу. А в розмові з Міщенком він ще раз вернувся до цієї справи і, зазначивши, що якби не праця нашої Церкви та її духовенства, то Галичина була б за минулих 600 літ уже зовсім спольщена і тов. Міщенко не мав би тут що робити, спитав його просто: А що буде тепер з Українською Католицькою Церквою і нашим духовенством? На це Міщенко, не заікнувшись, заявив, що сов. влада все те розуміє і доцінює, що конституція СССР гарантує повну свободу всім віровизнанням, і Українська Католицька Церква буде мати свободу розвитку, а її духовенство зрозуміння й підтримку сов. влади для своєї праці. Це він підкреслив особливо виразно, і д-р К. Левицький, що вернувся з делегації вповні вдоволений, просив колишнього посла Володимира Кузьмовича піти негайно до Митрополита Шептицького і повідомити його про цю заяву Міщенка, що він і виконав.

В українських колах була тоді думка добиватися дозволу на дальше видавання «Діла» з тим, що воно виходило б як загально-національний, строго безпартійний часопис, очевидно, поруч урядового, чи пак партійного офіціозу. Цю думку піднесено в часі тої розмови з Міщенком. На це він ясної відповіді не дав, сказав тільки, що в цій справі порозуміється з компетентними чинниками.

Тим часом вже в суботу 23. 9. передполуднем з’явилися в домі Просвіти три сов. редактори в уніформах, що їх я стрінув на коридорі. Вони не представились, але сказали, що вони редактори, і питали про «Діло», його редакцію і друкарню. Я показав їм приміщення редакції, де ми вже привели все після польської «ревізії» менш-більш до порядку, а потім повів їх до друкарні, де крутилися наші складачі і де ще майже все лежало порозкидане й понищене так, як це залишила польська поліція. Мої пояснення не зробили на сов. редакторів ніякого вражіння: мабуть не таке вони вже в своєму житті бачили. З друкарні перейшли ми ще до знищеної теж бібліотеки філії Просвіти в задньому крилі дому, де вони питали перестрашену бібліотекарку, чи є в бібліотеці твори Маркса, Леніна і Сталіна, а на її знищення не звертали найменшої уваги. Були теж у переплетні Просвіти, але й там про наявні сліди польської «ревізії» не сказали ні слова.

В неділю пополудні приїхало до редакції «Діла» коло 40 уніформованих редакторів, між якими було й кілька жінок. Пізніше з’явився і редактор київського «Комуніста» Чеканюк, з яким я тоді не мав нагоди стрінутися, бо був у тому часі на нараді в канцелярії д-ра К. Левицького. Нові сов. редактори позаймали всі редакційні й адміністраційні кімнати та заглядали з цікавістю в кожний куток.

Цікаво було тоді обсервувати поведінку і поставу львівського населення, яке з хвилею приходу до Львова большевиків почало рівнятися не вгору, як це було завжди досі, а виразно вниз. Це виявилось особливо наглядно вже в першу неділю передполуднем: у церквах, костелах та на вулицях ви вже рідко могли побачити жінку в капелюсі — майже всі львівські пані мали на головах звичайні хустки; а багато поважних громадян ходило без краваток та в старих убраннях.

В українській еміграційній пресі доводилося читати короткі згадки про те, що по приході большевиків до Львова 1939 р. УНДО розвязалося само. Тому, що я був свідком того «розвязання», скажу, як воно виглядало. Було так, що на нараді в д-ра К. Левицького стало відомо, що з чотирьох українських легальних партій зголосили своє розвязання вже УРСП і УС ДП. (З Фронту Національної Єдности в нарадах не брав участи ніхто). Постанову про розвязання тих двох соціялістичних партій занесли ще в неділю передполуднем до будинку кол. намісництва (недавнього воєвідства), де урядувала з першого дня нова влада, представники тих партій: проф. д-р Володимир Старосольський, ред. Іван Квасниця, ред. Михайло Матчак і, можливо, ще хтось четвертий. Я сам стрінув усіх трьох вичислених, як ішов з церкви св. Юра до міста, в Єзуїтському городі і памятаю такий момент: до д-ра Старосольського приступив по дорозі відомий жидівський судовий оборонець д-р Аксер і просив його, щоб він як соціяліст, з яким, мовляв, нова влада буде напевно рахуватися, інтервеніював у справі заарештованих цілих сотень суддів і прокураторів, що, згідно з оголошеним закликом, зголосилися до праці в судовому будинку при вул. Баторія, звідки вже не вийшли. Чи д-р Старосольський (що його большевики заарештували теж кілька місяців пізніше й вивезли у глибину СССР, де він і помер разом з дружиною) інтервеніював при цій нагоді у справі арештованих, мені не відомо. Але постава наших соціалістів вплинула на