Ольга Пилипенко - Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

На жаль, домовичок ізнов нічого не помітив! І це спричинилося до чергової халепи...

Кося гнав порожнім шосе, безтурботно мугикаючи. Ліворуч простягався зелений гайок, і звідти віяло пахощами кори та листя. Домовичок глибоко вдихнув, відпустив кермо, розкинув руки і… замружився. А вже за мить попереду хтось несамовито заверещав:

— Геть із дороги! Відступися-а-а! Ге-е-еть!

Кося навіть очей розплющити не встиг, коли його збили з велосипеда. Уже в польоті він помітив, як понад ним промайнула ступа і, зробивши потрійне сальто, викинула із себе Бабусю Ягусю.

Одразу по тому щось угатило домовичка по макітрі. В очах у нього затанцювали зірочки. А на голові хутко виросла ґуля…

Отямився малий від потужного струсу і рипучого кректання:

— Агов, уставай! Через тебе моя ступа зламалася!

Кося розклепив повіки й побачив дряхлу бабцю. Бабця потрусила копицею сивого волосся і клацнула зубом. Єдиним, одначе таким величезним, що він аж випинався назовні.

— Роз’їздилися тут! — натхненно забуркотіла бабця. — Ти чого на зустрічну смугу виперся? Га, халамиднику? Та ще й на лісапеді! Це тобі не лісапедна доріжка!

Домовичок роззирнувся довкола. Він лежав на хіднику. Ягуся примостилася поруч на травичці. А його вело, ціле та неушкоджене, прихилилося до дерева. Натомість Ягусева ступа розлетілася на тріски. Та й мітла, що слугувала бабці кермом, розкололася навпіл.

— Через тебе, онучку, не дістатися мені тепер додомки — до Гнилого Лісу. Він знаходиться за три села відсіля! — зітхнула бабця.

— П-пробачте, — пролопотів Кося. — Візьміть мого велосипеда! А я дістануся своїм ходом.

— Гаразд, сич із тобою, — махнула рукою Яга. — Вибачаю. А вело я візьму. Не нарікай, онучку, та без транспорту мені не впоратися. Тільки дивися мені — тримайся узбіччя. Ото вже радість буде, якщо тебе Кощій якийсь розчавить…

Бабця незграбно підвелась і почвалала до велосипеда. А тоді на диво спритно скочила на сідло і гайнула хідником геть. Кося спантеличено помацав свою ґулю і поплентався в напрямку лісу. Звісно ж, не Гнилого, а того, що височів уже зовсім поруч.

«Он воно як… — міркував він. — Отже, на велосипедах великими дорогами пересуватися не можна… Щоправда, вела у мене вже нема. І м’ячика нема. Чим же ми гратимемось у лісі? Ет… Дістатися б мерщій!»

На щастя, дістався він швидко. Проте коло самого лісу розгубився. Просто перед ним простягнувся довжелезний пагорб, що відмежовував його від лісових хащів. Кося був певен, що завиграшки перелізе цей пагорб. Але його бентежив попереджувальний знак біля дороги…

Малий засумнівався: може, ліпше оминути пагорб і зануритися в ліс трохи далі? Та з іншого боку — йому так не хотілося марнувати час! Адже він мав надвечір повернутися додому…

Урешті-решт Кося зробив вибір. І подряпався на пагорб.

Спершу лізти було легко. Та що вище він видряпувався, то складніше йому ставало. Схил обвалювався просто у нього під ногами, а його долоньки час від часу ізслизали з виступів.

Якоїсь миті Кося незграбно встав на камінь, і той відколовся. Позбавлений опертя, домовичок повиснув на руках. У відчаї він заметляв ногами, намацуючи виступ, та через це його долоньки втомилися ще дужче. Зрештою малий розтиснув пальці й шугнув униз…

— Йой! — зойкнув Кося, гепнувшись на щось тверде. — Де це я?

У відповідь згори долинуло грізне шипіння.

«Ет, треба було оминути пагорб. Адже недарма там знак стояв!» — устиг подумати Кося. А тоді здійняв очі… й отетерів!

Понад ним височів здоровенний змій. У змія було три голови. І кожну голову оздоблювала корона! Золотавий тулуб чудовиська звивався. А жовті очі пропікали малого наскрізь.

— Наш-ш-шчо ти звалився на мою голову? — прошипів змій.

— А… куди саме я звалився? — прожебонів домовичок.

— До зміїного царс-с-ства… До мого царс-с-ства!

— Я… ненавмисне! — пролопотів Кося. — Я впав!

— Ненавмис-с-сне не буває, — заявив зміїний цар. — С-с-сю­ди по­трапляють ли­ше ті, хто с-с-сильно завинив. Тому посаджу я тебе до темниці, а згодом визначу, хто ти і в чому твоя провина…

Змій оповив Косю своїм хвостом і поповз разом із ним углиб печери.

Невдовзі Косині очі призвичаїлися до темряви, і йому вдалося дещо роздивитися. Змії… Сила-силенна змій! Вони звивалися на стінах, звішувалися зі стелі, повзали долі — і страхітливо шипіли. Проте Цареві до них було байдуже. Він тягнув домовичка далі й далі.

Нарешті Цар спинився. Поставив Косю на ноги. А тоді прочинив ґратчасті двері й штовхнув малого в темну комірчину.

— Посидь тут, а я поміркую, — мовив він.

Кося всівся на долівку й затужив. Ніколи в житті він не почувався таким нещасним і самотнім. І йому було дуже-предуже лячно! Домовичок уявляв, як змії кидаються на нього. Як розривають його на шматочки. Як ковтають не розжовуючи…

Аж тут засув на ґратах клацнув. Двері відчинились, і до комірчини зазирнув… ніякий не змій!

То був кумедний дідуньо з довгою зеленою бородою. Ґудзики на його кожусі застібалися через один. Лівий валянок був узутий на праву ногу, а правий — на