Ольга Пилипенко - Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

Одразу за парканом починалася бруківка. Вона збігала узвозом і трохи далі перетиналася з великою дорогою. А ще далі майоріли верхівки лісових дерев.

Кося вийшов на середину бруківки й роззирнувся. Навкруги панувала така тиша, що чути було, як муха гуде! Отже, домовичок сів на велосипед і покотився. Сонечко пестило його щічки, зілля лоскотало носа пахощами, а пташки тішили переспівами… Косі стало так хороше, що він навіть очі примружив! Аж раптом іззаду долинув неприємний гуркіт.

Від несподіванки домовичок підстрибнув на сидінні й вивернув кермо вбік. З’їхавши з дороги, велосипед вгатився у чийсь паркан.

— Оййй… — скрикнув Кося, гепнувшись на землю.

Велосипед жалісливо дзенькнув, і повз Косю промчала кована залізом скриня. («Кощіїв лімузин», — змикитив домовичок.) Відкинувши віко, звідти виліз Кощій і люто пригрозив кулаком.

Кося скривджено заскімлив, а тоді вибрався з-під велосипеда і взявся дмухати на обідрані лікті й коліна. Та зненацька його ніби приском обсипало: де м’ячик? М’яча не було! Либонь, він вислизнув, коли Кося падав… Вислизнув — і покотився узбіччям…

— Ой леле, мій м’ячик! — заквилив домовичок, кидаючись наздоганяти неслухняну іграшку.

Йому здавалося: ще трішечки — і м’яч опиниться в його руках. Але той буцімто глузував, повсякчас вислизаючи з паль­ців. Домовичок наддав ходи, зосередившись виключно на м’ячі і не помічаючи навкруги геть нічого. Ані дорожніх знаків. Ані розмітки. Ані світлофорів. І навіть наростання гомону Великої Дороги не змусило Косю пригальмувати…

Отямився домовичок лише тоді, коли почув пронизливий посвист. Потому щось гучно заскреготіло, завищало, пролунали глухі удари.

Ошелешений, Кося став як стій і витріщив баньки. Він опинився посеред широчезної дороги. Попереду — зовсім близенько! — лежав його м’яч. Праворуч в очікуванні завмерли скрині, ступи та мітли. А от ліворуч коїлося казна-що! Кощії тиснули на гальма, зупиняючи свої «лімузини». На них з усього маху налітали ступи з бабусями ягусями. У ступи вганялися мітли з бабцями-вершницями. Через мітли перечіплювалися вовки-перевертні з пасажирами на спині… Ступи репалися, мітли скидали своїх вершниць, а вовки сторчма відлітали на узбіччя. І лише кощії сиділи у скринях, лаючись на всі заставки.

Домовичок потягнувся був за м’ячем… Аж тут побачив, як до нього щодуху мчить Соловей-розбійник. Це був регулювальник, він також збирався взяти Косиного м’яча, та знагла поміж ними загальмував велетенський вовк із совою на спині. Сова сполохано пугукнула і замахала крилами. А вовчі лапи викресали іскри.

Тієї-таки миті пролунало тужливе «пуф-ф-ф». Кося пустив очі долу — і усвідомив, що його м’ячу настав гаплик! Замість пружної кулі на дорозі лежав барвистий шмат гуми. І в нього впиралися вовчі кігті…

— Дуби зелені!.. — вилаявся вовк. — Ти що, дороги не бачиш?!

Домовичок затулив лице долоньками. Його щоками ринули потоки гірких сліз…

Та зненацька хтось узяв його за руку і кудись повів. А тоді понад його головою розкотився оглушливий посвист і рипучий голос:

— Гей, тебе не вчили батьки, як слід поводитися на дорозі?

Кося визирнув крізь пальці й побачив Солов’я-розбійника. Той височів, розчепіривши пір’я і грізно кліпаючи єдиним оком. Друге око ховалося за чорною пов’язкою.

— Хіба ти не знав, що вибігати на дорогу не можна? Навіть якщо туди потрапила твоя іграшка? — продовжував Соловейко.

— Я більше так не буду… — знічено зітхнув Кося.

— Хіба ти не бачив дорожніх знаків, коли мчав до перехрестя? — Регулювальник махнув дубочком у бік бруківки. — Крутосхил… І хрестик — перехрестя… А от знака «Обережно, діти» тут нема! Тому водії й не очікували, що ти вистрибнеш як Пилип із конопель!

Соловейко знову пронизливо свиснув і змахнув дубком.

— А нащо?.. — спитав був домовичок, тицяючи пальцем у дубок.

— Нащо я стою отут і розмахую дубком? — доказав за нього розбійник. — Бач, на цьому перехресті не працює світлофор. Натомість працюю я та мій дубок. Ми показуємо, кому слід стояти, а хто може рухатися.

— Е… а як це? — не втямив Кося.

— Коли ти вибігав на дорогу, я стояв до тебе спиною, пам’ятаєш? А мій дубок був випростаний уперед. Тобто в протилежний від тебе бік. Це означало, що транспорт може їхати з лівого боку на правий або ж завертати. А ти маєш стояти й чекати, доки я обернуся обличчям до руху і розведу руки. Лише тоді тобі належало ступати на дорогу.

— Я обов’язково затямлю! — щиро пообіцяв Кося.

— Маю сподівання, — покивав Соловейко. — Бо наступного разу я негайно відведу тебе до батьків. Наразі ж іди собі — я ще мушу допомогти постраждалим.

Соловей-розбійник повернувся на перехрестя, а домовичок почеберяв узвозом угору — забирати своє вело. Воно все ще лежало коло паркана й очікувало, доки по нього прийдуть. Спускатися вдруге Кося вирішив пішки. А велосипед покотив поруч себе. Про всяк випадок…

Діставшись Великої Дороги, домовичок звернув праворуч і рушив вузенькою смужкою хідника.

Перехрестя все віддалялося, переляк розвіювався пилом, тож невдовзі Кося ризикнув знову сісти на вело.

Спершу він сунув поволеньки й обережно. Та поступово дорога порожніла, і педалі крутилися дедалі моторніше. А потім домовичок подумав: «Вузькою стежкою так незручно їхати! А на Дорозі — ані скринь, ані ступ… Чом би не вивернути на середину?» І він крутнув кермо у бік шосе. Хоча коло