Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

було важко витримати. Я відвернувся до вікна і почав нервувати ще сильніше. Піт збирався краплями на носі. Треба було нарешті відкрити це кляте вікно!

Дівчина неначе вміла читати думки: раптом піднялася і схопила руками дерев'яне поруччя.

Я дивився з якою грацією та точністю вона рухається, та раптом якісь дурні думки почали залітати мені до голови. А що, як вона з міліції? Скільки разів я бачив таке по телевізору? Беруть молоденьку співробітницю, маскують під звичайну туристку і підсаджують у вагон до підозрюваного у злочині — таку-от нишпорку.

Напевно, ця підставна дівка намагалася оцінити свого ворога, саме тому так роздивлялась мене. Нема сумнівів, що мене тепер, як то кажуть, «пасуть». Слідкують і чекають, коли ж буде вдала нагода схопити вбивцю…

Дівчина ще не встигла прикласти сили до бильця, а я вже був поруч: підхопившись з місця кинувся їй допомагати:

— Дозвольте!

Чорнява не сперечалась. Вона відхилилась від вікна так, аби мені було зручно натиснути на поручень, а я цього й чекав. Тепер її обличчя чітко можна було розгледіти у склі.

Вона дивилась мені у спину досить розгублено. Можливо, моя допомога здалась їй неочікуваною і підозрілою. А може, це я щось собі вже надумав і тепер мучусь дурними підозрами.

Коли вікно було відчинене, а свіже повітря поволі почало наповнювати наше тісненьке купе, я раптом зрозумів, що, дивлячись на відображення дівчини, я просто втупив погляд у двох міліціонерів на пероні… А ті, в свою чергу, тихо перемовляються і зрідка кидають погляди у мій бік!

Як ошпарений, я відскочив від вікна. Після цього моя сусідка теж присіла на своє місце, трохи здивовано поглядаючи то на мене, то на вулицю. Напевно, шукала причину мого раптового переляку. А може, навіть не помітила, що я чогось злякався, і просто роздивлялася станцію Київ-Пасажирський за вікном.

Клятий фемінізм! Якби не він, цю чорняву ніколи 6 не взяли працювати до правоохоронних органів! Але ж ні, треба було усіляким там бетті фрідайнам писати свої безглузді книжки. Тепер можна чекати загрози навіть від такої привабливої, а тут вже не посперечаєшся — дівчина і справді була нічогенька — чорнявої шпигунки, як оця.

Час спливав. Я одним оком позирав на міліціонерів за вікном, що наче чогось чекали і не рухалися з місця. Хотілося ледь не через кожні півхвилини дивитися на годинник — коли вже потяг нарешті оживе і рушить на південь, туди, де не буде нічого — ані міліціонерів, ані наркотиків, що я тільки зараз намацав у кишені, ані ножа, що його я все ще віз загорнутим у своєму заплічному ранці.

Раптом тишу порушив гострий ляскіт телефону.

Моя супутниця схопилася з місця і почала шукати витоки цього шуму в себе в кишенях. Нарешті телефон замовк, а дівчина, виходячи з купе, промовила до невидимого співрозмовника:

— Тихше.

Двері за нею зачинилися, а натомість я нарешті побачив себе у дзеркалі, що висіло на них. Це ганебне видовище мене засмутило — заспані червоні очі, зеленкуватий колір обличчя, волосся, що стирчить дибки, наче гарцює конем по всьому чолі.

Якщо у міліції є мій портрет, то напевно, у теперішньому безглуздому образі вони не впізнають злочинця. Та раптом я зрозумів, що вже пізно ховатись — мене помітили. Двоє хлопців у формі, що раніше стояли під вікном, рушили до вагону. Я знову похолов від страху. Мабуть, телефонний дзвінок до чорнявої був певним сигналом. А тепер ці двоє здоровил ідуть сюди по мою душу.

Я кинувся до дверей, та раптом почув голос чорнявої. Вона все ще розмовляла по телефону:

— Так, він тут, зі мною… Так буде ліпше. Йому потрібно заспокоїтись, інакше комусь із нас буде погано. Так, тут двоє молодиків прямо під вікном, думаю, ми якось порозуміємось. Добре, не маю більше часу, зустрінемось пізніше, бувай.

Я швидко повернувся на місце. Заспокоїтись? Мені? Як тут заспокоїшся, коли поруч сидить шпигун, а з вулиці зараз прийдуть двоє служителів закону?!

Тепер сумнівів не було. Ця чорнява — підставна.

Руки в кишенях перестали тремтіти, проте тепер я не був певний, що зможу стояти на ногах — від очікування небезпеки нерви були на межі. Кляті кінцівки могли скопитити мене в будь-який момент.

За дверима почувся непевний шум. Здається, прийшли двоє міліціонерів. Що ж, лишилось просто здатись і піти з ними назустріч довічному ув’язненню. Або ж смертній карі, хоча не певний, що вона існує в нашій країні. До речі, якщо таки залишусь живим і вільним, треба буде дізнатись, скільки ж мені світить…

Двері відчинилися.

Раптово я подумав про ніж у своєму ранці, та ця ідея швидко втратила першу привабливість. Знов кров. Не знаю, чи витримаю таке.

Та, на мій подив, дівчина весело посміхалась до молодиків, що підозріло дивилися то на неї, то, чомусь, на мене:

— Він так важко працював ці останні тижні, — промовила чорнява, — от і вирішили відпочити, набратись сили. Бо ж знаєте, здоров’я така річ, що за гроші не купиш!

Після цих слів дівчина зайшла до купе і всілась поруч зі мною.

— Правда ж? — перепитала вона і знов посміхнулась до міліціонерів, — отак і живемо, панове.

Схоже, її розмови подіяли на здорованів заспокійливо. Обидва тепер здавалися більш-менш живими людьми, а не зухвалими кам’яними пиками, як це буває частіше.

— Та все ж покажіть ваші білети, — попросив вусатий міліціонер і простягнув руку. Я швидко зрозумів, що розібратися в ситуації буде нагода пізніше, а зараз краще підігрувати. Саме тому мій квиток опинився в руці службовця одночасно з шматком м’ятого паперу від чорнявої.

За кілька хвилин, вивчивши папірці у руках, міліціонер повернув їх мені і попрощався:

— Вибачте, що потурбували. Вдалої дороги.

Як тільки двері за ними зачинилися, я рішуче взяв чорняву за руку і загрозливо прошепотів:

— І що це було?!