Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

Словом, Святі не пощастило. Вона мріяла про пухнастих мурчиків і рудиків, а отримала від Бога інший дар — чудовий голос, і разом з ним — шалену популярність спочатку серед любителів живого співу в пабах та ресторанах курортного містечка Феодосія, звідки родом була ця ясноока дівчина, а потім — і любов шанувальників з Києва, Львова та інших великих міст. Та про інший Святин талант, який вона б воліла ніколи не мати, знали лише окремі люди. Хоча навіть вони неоднозначно ставились до її видінь.

А потім був пан Ларс з його активністю, ініціативністю і повним оберемком почуттів до голосу Святи. Дивний-дивний, бідний-бідний пан Ларс з його великим банківським рахунком, багатою родинною історією, купою ризикованих зв’язків і втомленими сірими очима. Нещасний пан Ларс, який теж знав про інший Святин талант…

Святі стало трохи соромно при згадці про пана Ларса. Перед внутрішнім зором постали його очі кольору непогожого неба, що з острахом дивляться на кров, розбризкану по гримерці… Напевно, це мало розкраяти його серце…

Тепер Свята щодуху поспішала вздовж залізничного перону. Чорна перука надійно приховувала її біляве волосся, а окуляри на носі мали приховати її стривожені очі від людей навколо.

Дівчина зупинилася перед п’ятнадцятим вагоном. Потім вона присіла, відкрила замок на чемодані і почала схвильовано перегортати його ткані нутрощі догори дригом, наче незграбний хірург, що лише експериментує з манекеном.

Раптова згадка змусила її зупинитись, із ляском вдарити себе по лобі і дістати квиток у кишені чорної довгої сукні.

— От мій білет, — рішуче промовила дівчина і почала щосили совати свою валізу на сходинки.

Дивлячись на її зусилля з певним острахом, осудом і невдоволенням, провідник спробував допомогти їй, та від того дівчину ледь не накрили зверху її власні пожитки. Втім, уже наступної хвилини вона вирішила спочатку піднятися сама, а вже потім прийняти валізу з рук провідника. Коли з цим ділом було закінчено, Свята полегшено зітхнула.

— Дякую, — приглушено кивнула дівчина і маленькими, але частими кроками почовгала по коридору вздовж купе, тягнучи за собою свій скарб, якого вистачило 6 не на одну, а на трьох таких Свят.

Пан Ларс дивився на рідину, що встигла висохнути і стати тьмяною й коричневою, наче розбризкана кава, а не справжнісінька кров. Він дивився на плями з певним сумом у сірих очах. Нервово похитуючи правою ногою, що він закинув на іншу, чоловік бігав пучками пальців по бильцю крісла, наче то був дивний музичний інструмент, який все ніяк не хотів піддатися музикантові і видати нарешті ту ноту, що мала все розставити по місцях.

Гримерка була схожа на нірку польової миші, що страждає на клептоманію та фетишизм. Ось на підлозі притулилася до старого дзеркала руда перука, ось розкидані гребінці з поламаними зубчиками, ось кілька порожніх пляшок, що дивним чином гніздяться тут уже кілька років, ось муляж старовинного пістолета, а ось — маленький папірець, схожий на чек…

Пан Ларс знову зітхнув, провів рукою по світлому волоссю і дістав телефон:

— Хелло. Банк? — Так. — Це Ларс Гудвін. Покличте, пліз, пана Знавсько. — Так, будь ласка. — кілька хвилин Ларс, майже не рухаючись, чекав, доки в телефоні знову залунає чийсь голос. Нарешті це сталося і чоловік продовжив: — Хелло, шановний пане. Маю запитати, чи… так? Ячейка була відкрита? Зрозуміло. Вона не казала, куди відправляється? Ні? Шкода, та втім, це й не дивно… Що кажете? Ні, дякую. Все гаразд, все в нормі. До побачення.

Ларс поклав мобільний у кишеню піджака і знову обвів кімнату поглядом.

Раптом двері за його спиною відчинилися. На порозі з’явилася дівчина із доволі стривоженим обличчям. Її велике чоло та круглі масивні щоки ледь вдавалось приховати під червонястим пасмом волосся, що обрамляло лице, наче капелюшок.

— Ну що, де вона? — нарешті видихнула дівчина.

— Я сподівався, ти мені скажеш…

— А кров? — перелякано спитала руда.

— А що кров? Ти хіба не знаєш Святу з її візіями та божевільними дурощами? Це, напевно, свиняча кров. І я впевнений, що записка написана не викрадачами.

Руденька обережно проскочила на середину гримерки, аби не влізти туфлею в залишки ще вологої червоної рідини. Невеличкі, проте цупкі очі вп’ялися в сірий папірець, що досі лежав на столі.

— Але ж це не її почерк, — з сумнівом повідомила руда.

— Лялю, ти як дитя! — похмуро помітив Ларс, і його густі брови спричинили появу задумливої зморшки між очима — вона вкрала у банку мою скриньку. Думаєш, її змусили викрадачі?

Ляля знизала плечима, подивилася на Ларса і начебто одразу втратила інтерес до справи. Вона постояла десь із хвилину коло стільця, на якому сидів чоловік, а потім мовила:

— Ну, залишаю тебе наодинці з горем, герою. У мене справи… Концерт доведеться відмінити, як я зрозуміла.

Ларс кивнув і знову дістав мобільний. Треба шукати Святу, доки її не знайшов хтось інший…

Я сидів тихо. Дівчина — теж. Я не міг стримати хвилювання, що змусило мої руки тремтіти, тому довелося покласти їх до великих кишень на теплому шкіряному жакеті. Я намацав у кишені щось маленьке й овальне. Можливо, це була одна з пігулок, які я похапцем змітав із полиць у домі Ігоря. Не всі вони дістались матері — наркотики я відправив у подорож каналізацією — а ця пігулка, напевно, дивним чином спромоглася врятуватись…

Руки в кишенях спітніли, від чого стало не просто тепло, а гаряче. Треба було відкрити вікно в купе, та я не був впевнений, що при русі мене знову не знудить.

Дівчина почала роздивлятися свого супутника, тобто мене. Її очі, приховані за склом окулярів, були майже непомітні, та за легкими порухами брів я зрозумів, що вона дивиться на мій одяг, невеличкий багаж, оцінює все моє тіло, наче їй доведеться продавати мене, як коня для верхогонів, і розхвалювати покупцеві кожну цяточку ластовиння на моєму обличчі і кожну ворсинку на шкірі.

Такий погляд