Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

У вагон заліз Єлень, підійшов до Янека.

– Будемо друзями, називай мене Густяік. Що дивишся, чого тобі жаль? Ми їдемо туди ж, куди й вони. Усі поїзди ідуть тепер на захід.

Розділ IV ФОРТЕЛЬ

Вони рівними рядами сиділи на дошках, прикріплених до бортів грузовика, і разом з ним підстрибували на вибоїнах. З-під брезентового покриття дивилися, як тікає назад широка ґрунтова дорога, розбита сотнями коліс.

Листопадовий день був холодний і прозорий. Навколо все було вкрито інеєм. Здавалося, вів сягає аж до горизонту, а далі низом виповзає на безхмарне поблякле небо. В'їхали в село – понад дорогою стояли невеличкі хати і між ними довгаста присадкувата одноповерхова будівля школи. Поминувши її, відчули що автомобіль повертає, з'їжджає по крутому схилу, місячи колесами розмоклу глину. Високий берег побачили тільки тоді, коли внизу заскрипів, погойдуючись, понтонний міст.

Дув вологий вітер, од річки напливав густий туман, на обличчя сідали дрібненькі краплини. Міст під вагою грузовика злегенька похитувався. Коли дивились на понтон, здавалося, що він пливе і разом з ним пливуть закляклі сапери в зелених шинелях з піднятими комірами. На жердинах тріпотіли невеличкі прапори – давно не бачені біло-червоні прапори.

Янеку згадувалося, мов у тумані: востаннє бачив, коли їх зривали з древок,, шпурляли на бруківку цивільні люди в чоботях з високими халявами і в тірольських капелюхах з перами. Це було за кілька днів до війни, тоді, коли батько, повернувшись із школи, попросив матір дістати з шафи його офіцерський мундир.

Мати, сидячи на стільці, пришивала зірочки – по дві до кожного погона. Запитала: «А як твої учні? Хто їх навчатиме?» Батько відповів: «Молодших уже піхто. Самі вчитимуться, повторюватимуть те, що запам'ятали на уроках. А старші також одягнуть мундири».

Янек долонею витер вологу від імли щоку, змахнув з повіки сльозу.

– Різкий вітер, – сказав він, витираючи долоню об ватянку.

Глянув на Ліду, що сиділа поруч, але обличчя її не бачив: вона саме відвернулася до брезенту й поправляла волосся, Єлень, сидячи по другий бік, потирав свої широченні лапи, аж кості хрустіли.

– Теперечки ми вже й на місці. Теперечки ми там, де треба.

Ні, вони ще не були на місці. Минули ще одне село, в'їхали в ліс і лише тут, серед наметів, зупинилися.

– Вилазьте, далі поїзд не йде! – гукнув з кабіни шофер.

Зіскакуючи на землю, вони читали транспарант, що висів між двома соснами біля входу до табору. Це було нелегко, бо вони бачили його з другого боку й читали слова справа наліво, по окладах: «Привіт вчорашньому вигнанцеві, а нині воїну!»

Біля двох сосен, які правили за браму, стояв вартовий з гвинтівкою на ремені. Прибулі обступили його тісним колом, уважно оглядали від черевиків і обмоток, від шинелі й ґудзиків – неабияких, а металевих, з гербом, – до чотирикутного польового кашкета з прошитим козирком і потемнілим орлом. Орел був не такий, як колись – незграбний, широкоплечий, але видно, що польський.

– Та що ви тут дивитесь, люди! – оборонявся вартовий. – Солдата не бачили? Ідіть обідати, а то «купці» приїдуть і заберуть вас, не встигнете й попоїсти…

Вони послухалися, пішли на кухню і скоро впевнилися, що вартовий мав рацію – тільки-но встигли з'їсти супу (звичайно, пшоняного, але з м'ясом), як приїхав грузовик і з нього вийшов молодий хлопець з дуже суворим виразом обличчя. Якби не зірки на погонах, то й не знали б, що то офіцер.

– Громадяни солдати, хто хоче в танкісти?

Потім він сів за столом у наметі, а вони, новоприбулі, по одному заходили всередину, стягували куртки й, сорочки, щоб їх оглянув лікар, чи можна їх записати в танкісти.

Янек трохи загаявся на кухні – не одразу пощастило переконати кухаря, що Шарик теж служитиме в армії. Коли хлопець підійшов до намету, Єлень уже виходив звідти з розпатланою чуприною, веселий, у розстебнутій ватянці.

– Янеку, ходи мерщій. Мене вже записали, а й ти ж у танкісти!

– Я хотів би разом з тобою, але не знаю. Піду туди, куди пошлють.

– Не жди, поки тебе пошлють. Сам вирішуй, так €уде найкраще. Я вже записався. Питають мене, чого сюди йду, то я кажу, що був танкістом. Питають де, то я кажу: в німців. Силою взяли. Питають, що далі було, ну то я кажу: «Зв'язав я свою німчуру й танком на другий бік, до руських». Вони кажуть: «Їх же було четверо, а ти один. Як ти справився?» То я взяв за руку того, що писав, того, що питав, та ще лікаря й двох сестер у білих фартухах, стиснув їх усіх, аж поки не попросили відпустити. Сказали, що буде танкова бригада. Бригада імені Героїв Вестерплятте.

Янек зблід, схопив Єленя за руку й спитав:

– Що ти кажеш?

– Те, що чуєш, – імені Героїв Вестерплятте. Це ті, що в Гданську перші захищалися, хіба не знаєш, Янеку… Ти куди?

Але Янек уже влетів до присінка намету. Вартовий притримав його за плече:

– Зажди, там дівка.

Вийшла Ліда, весело всміхнулась і, минаючи Яшш, кинула:

– Прийняли. їм радистки потрібні.

Янек зайшов усередину. Лікар кивнув на нього й відразу забурчав:

– Швидше роздягайся, хлопче. Нам ніколи. Оглянув, приставив трубку до грудей, запитав, чи здоровий.

– Здоровий.

– Підійдіть сюди, – стомленим голосом сказав хорунжий. – Ім'я?

– Ян.

– Прізвище?

– Кос.

– Відкіля родом?

– З Гданська.

– А тепер звідки?

– Приморський край.

– Далеко тебе занесло. Рік народження?

– 1926.

– Документи,

Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.

– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?

– Я ж сказав.

– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.

В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.

– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?

– Мій.

– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.

Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.

Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко