Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шарик, який був рішуче невдоволений, що від нього забрали одірваний клапоть солдатської шинелі, тепер повеселішав – крутився, махав хвостом, а тоді, взявши Янекову шапку в зуби, сів навпроти і тихесенько заскиглив.
– Чого він хоче? – запитав сержант.
– Думає, що підемо на полювання.
– Має рацію, але це зброя на великого звіра й полювання не для дітей.
Командир гладив пса по голові, й Шарик не заперечував, зорієнтувавшись, що цей чоловік, у якого такий суворий і владний голос, – друг його хазяїна. Сержант на якусь мить задумався, потім додав:
– І не для дорослих це полювання, та нічого не вдієш – треба.
Янек прочистив дуло, склав затвор, витер приклад.
– Будуть з тебе люди, – сержант поплескав хлопця по спині.
Колеса під вагоном застукотіли якось інакше. Поїзд уповільнив хід, машиніст кілька разів свиснув, вагон хитнуло на стрілках, і ешелон вкотився на станцію. Ліворуч і праворуч стояли інші поїзди, поміж коліями метушилися люди в мундирах. Трохи далі видно було широке дзеркало води – озеро, що простяглеся аж до обрію.
Знов уздовж поїзда бігли чергові, зупинялися на мить біля кожного вагона, передавали складеш вчетверо пачки газет. Солдати брали їх, розподіляли між собою, розгортали широкі сторінки й домовлялися:
– Як прочитаєш – не ховай. Поділимо на всіх – буде на куриво.
Федір підійшов до Янека і, поплескуючи долонею по друкованому тексту, показав:
– Глянь, мисливцю, тут щось є для тебе. «Перша польська стрілецька дивізія імені Тадеуша Костюшка провела свій перший бій з фашистами біля села Леніно». Раніше треба було вибиратись, ти вже запізнився на початок. Без тебе почали, а тим часом ти лупцюєш солдатів союзної армії, цькуєш їх собаками…
– Не гнівайтесь, – попросив Янек, – Так якось вийшло. Візьміть мене з собою. Я зброю помагатиму чистити, на посту можу стояти з собакою. Ми нікого не впустимо…
– Зачекай тут на мене, – звелів сержант.-Я піду і до командира, спитаю, що з тобою робити..
Сказати «піду спитаю» – легко, а зробити це було важче: виникли несподівані перешкоди – десь ділася ушанка, хутряна сержантова шапка.
– Що за неподобство, – не на жарт розсердився той і настовбурчив вуса. – Днювальний, куди ви дивитесь? Негайно знайдіть!
Шукав спочатку днювальний, потім увесь взвод – не помогло; мов камінь у воду. Тільки Янек не рушив з місця – ждав, коли поїзд відійде, щоб йому ще трохи поїхати з ешелоном.
Нарешті сержант вирішив:
– Піду без шапки. Якщо повернусь, а шапки не буде, то я з вами розрахуюсь! – Він погрозливо підняв палець і ще раз у відчаї повторив: – Не годиться солдатові без шапки, але піду.
Не встиг він докінчити, як з-під нар вискочив Шарик. Радий, що нарешті пахне прогулянкою, замахав хвостом і став перед сержантом на задні лапи. В зубах тримав ушанку, подаючи її господареві.
– Ах ти паскудний дворняго!
– Це не дворняга, – заперечив Янек. – Чистокровна сибірська вівчарка.
– Товаришу сержант, – озвався Федір. – Пес іще недавно в армії, не встиг визубрити статут.
Усі засміялися. Сержант погладив хутро на своїй ушанці, насунув її на голову і, махнувши рукою, збіг по залізних сходинках.
Янекові хотілося вистрибнути з ним з вагона, бо, маючи деякий досвід, він знав, чим закінчиться розмова командирів. Але це важко було зробити та, крім того, й солдати, мабуть, не пустили б. Тепер вони сиділи один біля одного у широко розчинених дверях і, дивлячись на озеро, співали:
Славнее море, священний Байкал…
Сержант повернувся несподівано скоро, став на сусідній колії і замахав Янекові рукою.
– Ходімо, Шарику, знову нас викидають… Протиснувшись до виходу, вони скочили на землю.
– Чого ніс повісив? – сержант обійняв хлюнцн за плечі й повів із собою. – Нічого не бійся. Я б тебе й сам забрав, якщо тобі нема до кого повернутись, але тут трапилась непогана нагода. Ось побачиш.
Вони підійшли до одного з вагонів сусіднього ешелону; в дверях там стояли якісь цивільні у ватянках і пальтах, у спортивних та хутряних шапках, а в глибині хтось навіть у капелюсі. Один чоловік стояв на келії, до кошлатої ушанки в нього була прикріплена чорними нитками бляшка – орел, вирізаний з консервної банки.
– Це твої, – сказав сержант. – Вони теж їдуть до польської армії. Щасливої тобі дороги, хлопче! – І він легенько штовхнув Янека до вагона. – А як уже будеш на фронті, то дивись. Може, ще й зустрінемось.
Той, що з орлом на шапці, широко усміхнувся й подав руку.
– Моє прізвище Єлеяь. Густав Єлень.
– Ян Кос, – відрекомендувався хлопець.
– А собака?
– Шарик.
– Шарик? А що це по-польськи означає?
– Кулька.
– Я думав, що Сірий. Але хай буде Кулька, кет одно. Посуньтесь, хлопці, подам вам нового товариша.
Не встиг Янек і оглянутись, як був уже в повітрі. Єлень легко підніс його над головою й поставив у вагоні. Потім хотів схопити собаку, але Шарик сам відштовхнувся, як пружина, і стрибнув слідом за своїм хазяїном. Янек обернувся, хотів ще гукнути, попрощатись із сержантом, але командир взводу був уже далеко. Проте ще оглянувся й помахав рукою.
У вагоні співали:
Вінки плела й на бистру воду їх пускала…
Янек розглядівся довкола. Здивований, помітив, що на другому поверсі нар, з самого краю, сидить не хлопець, а дівчина. В гумових чоботях, ватних штанях і куртці, на голові – чоловіча шапка з зеленого сукна, а з-під шапки вибивалося ясне, довге волосся. Руки в неї були маленькі, вузькі, дівочі.
– Ти звідкіля? – усміхнулась вона до Янека.
– З Приморського краю.
– А з Польщі звідки?
– З Гданська.
– А я з Варшави. Мене звуть Лідка.
Янекові здалося, ніби він почув щось надзвичайно суттбве й важливе. Дівчина показала йому місце біля себе, а сама співала далі:
Вінки плела й на бистру воду їх пускала…
Янек несміливо підійшов, став поруч, але сісти не наважувався. Глянув на сусідню колію. Над головами бачив вагони, наповнені солдатами в ушанках з червоною зіркою. Вагони почали рухатись, і в першу мить невідомо було, який поїзд їде – їхній чи той. Хлопець зіп'явся навшпиньки, щоб побачити землю й колеса.
Славнее море, священний Байкал…
Вінки плела й на бистру воду їх пускала…
Слова й мелодії пісень перепліталися.
Янек упізнав свій вагон – у широко відчинених дверях помітив товстощокого Федора і сержанта, який долонею пригладжував пухнасті вуса. «Як його шукати на фронті, – подумав хлопець. – Навіть імені не знаю». Потім ще побачив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири танкісти і пес – 1», після закриття браузера.