Леся Українка - Бояриня

се хтось наврочив на весіллі

Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.

Степан

Здається, ще давніше почалося…

Мати

Хіба? Та ні, вона була здорова.

А от що на весіллі… Ну, та як же той німець каже? З чого б то воно?

Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?

От горе, тут нема таких бабів, як там, у нас, — коли б так пошептали.

Степан

Ні, матінко, не помогли б ті шепти.

Така вже слабість.

Мати

Що ж воно? Як зветься?

Степан

Казав він: «Ваша пані занудилась по ріднім краю — се є также слабість».

Сказав мені по-грецьки як і зветься.

Мати

Та він то назове на всіх язиках, а щоб то вигоїти…

Степан

Він казав, — коли її повезти на Вкраїну, то, може б, ще й одужала.

Мати

От, синку, на сей раз німець, може, й правду каже.

Вона таки нудилася, небога.

Що ж, відомо, завезена далеко…

Не кожне привикає до чужини.

Котре привикне, а котре то й…

Степан

Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину — чей же пустить?

Мати

Та, може, й пустить — вже ж війни немає.

Степан

Скажу йому, що маю ще й у Київ повезти хвору жінку поклонитись угодникам святим там у печерах, для ізціленій — невже ж не пустить?

Мати

Повинен би пустити. Се вже й гріх людей на богомілля не пускати!

А се, Степанку, ти надумав добре — поїхати на прощу, помічніше воно буває над усякі ліки.

(Зітхнувши, поглянула на небо).

Ба сонечко схиляється на вечір.

Ти б тута розбудив Оксану, синку,

Навзаході недобре спати хворим.

А я піду зварю майове зілля, щоб на ніч їй було готове пити.

Степан

Спасибі, що клопочетеся нею.

Мати

Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду.

(Іде в терем).

Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

Оксана

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось, що місяць ясно-ясно засвітив у батьковім садочку…

Степан (удавано веселим голосом)

Місяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

Оксана

Що ж, може, там ясніше світить місяць, ніж тута сонце…

Степан

Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там світить і сонечко, і місяць на Вкраїні.

Оксана

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне душа полине…

Степан

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобі казав?

Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.

Оксана (іронічно)

Велике діло, що ти надумав! Цар думки заверне.

Степан

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні утихомирилося.

Оксана (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко в труні.

Степан

Ти одживешся на Вкраїні.

Москва ж не може заступити сонця, зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.

Оксана (понуро, уперто)

Годі, не кажи.

Нікуди я тепера не поїду.

Степан

Чому ж?

Оксана

Не хочу!

Степан

Що се ти, Оксано?

Мені аж дивно! Що се ти говориш?

Оксана (розпалившись, підводиться)

А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні, - тепер, як «втихомирилось», ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дістали руки загребущі, та гаєм недопаленим втішатись.

На пожарині хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крові?

Степан

Ти тепер картаєш…

А як сама колись мені казала, що ти прийняти можеш тільки руку, від крові чисту?

Оксана

Правда, я казала…

Ми варті одне одного. Боялись розливу крові, і татар, і диби, і кривоприсяги, й шпигів московських, а тільки не подумали, що буде, як все утихомириться… Степане, дай руку!

Степан

Се навіщо?

Оксана

Ти не хочеш?

Степан

Ні, чом же?

(Дає руку Оксані).

Оксана (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чисті, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа… як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами).

У батенька була така шаблюка… вони її закинули… ми з братом знайшли… в війну побавитись хотіли… не витягли… до піхви прикипіла… заржавіла. Отак і ми з тобою… зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві…

Степан

Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа.

Оксана

Та тільки ж се я вмію, більш нічого.

Що-небудь же і я повинна вміти…

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше…

Степан

Оксано!

Оксана

Всі ми ріжемо словами, а тут жінки плохі, вони бояться…

Степан (з мукою)

Та пожалій себе й мене хоч трохи!

Оксана

Занадто я жаліла… В тім і горе…

Якби я мала сили не жаліти, то вирвались би геть з сії кормиги — і ти б ослобонився від іржі…

А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

Степан

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелі, там ти з ними розважишся.

Оксана (одвертається)

Я й в вічі не насмію

їм глянути…

Степан

Ну, в Київ подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобі здоров’я верне!

Оксана

Нащо?

Кому потрібне те моє здоров’я та й я сама?

Степан

Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

Оксана

Тобі здається.

Ти жалуєш мене, але любити… таки й нема за віщо… Я тепер така недобра стала, вередлива…

Степан

Ні, ні, моя хороша!

Оксана

Я — хороша?

Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала…

Степан (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стільки говорити…

Оксана

Правда…

Степан

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати…

Оксана (спокійніше й лагідніша, ніж досі)

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє, поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, ніж я, — до рук тобі свій заповіт віддам я, а ти його передаси родині і братчикам, хто ще живий лишився.