Леся Українка - Бояриня

гріха і лиха, якби всі гадали по-твоєму…

Іван (згірдно)

Се в Києві ченці навчають отакого!

Оксана

Ти ж, Іване, у Києві не вчився. Звідки знаєш, чого там научають?

Іван (зачеплений)

От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине!

Оксана

Я тільки правду мовлю…

(Засоромлена, подається з рундука в садок.

Увіходить з будинку на рундук джура).

Джура

Там, пане, я приніс для гостя речі.

Перебійний

Ходім, Степане, покажу, де маєш в нас мешкати.

Степан (до Перебійнихи)

Спасибі, паніматко, за хліб, за сіль!

Перебійниха (з косим поглядом на сина)

Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби…

(Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок).

Перебійниха (до Івана нишком)

Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?

Іван

Ат! Хай же він хоч раз почує правду!

Перебійниха

Адже ти чув, що він казав…

Іван

Овва! бурсак, та щоб не вмів замилить очі!

Перебійниха

Мені він до сподоби, — добрий хлопець, такий увічливий…

Іван

Та вам вже, звісно, язиком приподобатись недовго.

Перебійниха

Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помітувати. Незвичайно!

Іван

Та вже гаразд, не буду зачіпати.

(Зіходить з рундука).

Перебійниха

Куди ти?

Іван

От піду до товариства.

(Іде через садок, перескакує через тин і зникає.

Увіходить служебка і збирає зі стола).

Перебійниха

Де ти, Оксано?

Оксана (виходить із-за куща з кухликом в руці)

Ось я тута, мамо.

Се я барвінок поливаю.

Перебійниха

Справді, полити слід, — зовсім посох на сонці.

Полий же й те, що ми пересадили.

Перебійниха і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє.

Степан нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук, прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.

Оксана (уриває спів і впускає кухля)

Ой лихо! Хто се?..

Степан

Панночко, се я.

Прости мене. Ти гніватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала і звабила, як соловейко, співом.

Я не своєю силою прийшов…

Оксана (засоромлено і разом гордовито)

Боярине, до чого сії речі?

Мені їх слухати не випадає.

(Хоче йти).

Степан (затримує її за руку)

Ні, ти не підеш так…

Оксана (вражена, вириває руку)

Се що за звичай?

Я не холопка з вотчини твоєї!

Степан (знищений)

Я не хотів образити тебе.

Запевне, вільна ти… Яка журба тобі, що я поїду на чужину з розбитим серцем, що коханий спогад про зустріч милу обіллє отрута?

Тобі дарма, дівчино-гордівнице…

Хто я для тебе? Зайда, заволока…

Адже мене усюди так зовуть…

Ти завтра вже про мене й не згадаєш…

Оксана (спустивши очі)

Хіба ти завтра їдеш?

Степан

Що ж я маю тобі тут очі мулити собою?

Оксана

Виходить, наче я тебе жену…

Я ще ж тобі не мовила ні слова…

Степан

Невже я маю ще й того діждатись, щоб ти мені сказала: «Вибирайся»?

Оксана

(збентежена, зриває з вишні листочки, кусає їх, розщипує в руках)

Який же ти чудний! Ну, що ж я мала тобі казати? Я не звикла так…

Я інших паничів роками знаю і ще від них такого не чувала… а ти… недавно що приїхав…

Степан

Панно!

Ті паничі безжурно походжають на щирому дозвіллі по садочках та вибирають квітку для забави, і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.

А я ж, як в’язень, що на час короткий з темниці вирвався і має хутко з веселим світом знову попрощатись і розцвіту не має часу ждати.

Мені була б не для забави квітка, я бачу в ній життя і волі образ і краю рідного красу. Для мене куточок той, де б посадив я квітку, здавався б цілим світом… Я забув, що ти живеш на волі, що для тебе привабного нема нічого там, де я живу, і навіть буть не може…

Оксана (стиха, похиливши голову)

Чого ж ти так у тому певен?

Ти наче думаєш, що я вже справді якась ростина, що в мені немає ні серця, ні душі…

(В голосі злегка бринять сльози. Вона уриває).

Степан (знов бере її за руку, вона не боронить)

Оксано, зоре!..

Пробач… я сам не знаю… я не смію…

(з поривом)

Ні, я не можу, я не маю сили тебе зректися!

(Пригортає Оксану).

Серденько, скажи, чи любиш ти мене! Промов же слово!

Оксана

Хіба ж би я з тобою так стояла?

(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).

Степан

Я завтра старостів зашлю до тебе.

Чи батько твій їх прийме?

Оксана

Татко дуже тебе вподобав і матуся теж.

Степан

Що тільки дам тобі я на чужині замість веселощів рідного краю?

Своє кохання вірне, більш нічого…

Оксана

Не думай, ніби я пуста панянка, що тільки має на умі забави та залицяння. Сі трудні часи думок поважних і дівчат навчили.

Якби ти знав, як туга кров гнітить!..

Степан

Кров?

Оксана

Так. Не раз, вернувшися з походу, лицарство з нами бавиться при танцях.

Простягне руку лицар, щоб узяти мене до танцю, а мені здається, що та рука червона вся від крові, від крові братньої… Такі забави не веселять мене… Либонь, ніколи не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря…

(Гладить йому руку).

Оця рука від крові чиста.

Степан

Се не всі вважають за честь.

Оксана

А я відразу привернулась до тебе серцем за твою лагідність.

Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

Степан

Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всі не лихі.

Оксана

Твоя матуся, може, не злюбить незнайомої невістки?..

Що я тоді почну там на чужині, далеко так від роду?

Степан

Ні, Оксано, того не бійся. Мати будуть раді, що привезу я жінку з України, — мій батько, умираючи, бажав, щоб я десь в ріднім краю одружився.

Тебе ж малою мати пам’ятають.

(Знов пригортає її).

Та й хто ж би не злюбив моєї долі, голубоньки Оксаночки моєї?

Се тільки в пісні всі свекрухи люті, а ти побачиш, як моя матуся тобі за рідну стане.

Оксана

Дай-то боже!

Степан

Мені тепер здається, що нігде на цілім світі вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зів’ємо, хоч і в Москві. Нічого ж там чужого у нашій хатоньці не буде, — правда?

Оксана