Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

подорожі думки про те, щоб поїхати кудись далеко, здавалися їй лише сном — а бачити сон дуже зручно, адже уві сні ми не зобов’язані робити те, що собі плануємо. Таким чином, ми не наражаємо себе на ризик, розчарування, важкі моменти життя, й, коли стаємо старими, то завжди можемо звинуватити інших — батьків переважно, або чоловіків чи дружин, або дітей — за те, що ми не змогли реалізувати те, до чого прагнули.

І ось зненацька перед нею шанс, якого вона так чекала, але водночас потай бажала, щоб він не з’явився ніколи! Як вона дасть раду викликам та небезпекам життя, якого вона не знала? Як покине все те, до чого звикла? Чому Свята Діва вирішила заслати її так далеко?

Марія втішала себе думкою, що може змінити свій намір у будь-яку мить і вся ця історія перетвориться тоді на такий собі безвідповідальний жарт, на цікавинку, про яку вона розповідатиме, коли повернеться в рідне місто. Зрештою, вона живе більш як за тисячу кілометрів звідси, має тепер у своєму гаманці триста п'ятдесят доларів, і якщо завтра надумає спакувати свої валізи й утекти, то вони ніколи не знатимуть, де її шукати.

У другій половині того дня, коли вони ходили до консульства, вона вийшла прогулятися сама-одна понад берегом моря, дивлячись на малих дітей, на гравців у волейбол, на жебраків, на п’яних, на продавців типово бразильських ремісничих виробів (виготовлених у Китаї), на людей, що бігали та робили всілякі вправи, намагаючись прогнати старість, на чужоземних туристів, на матерів із дітьми, на пенсіонерів, які грали в карти в самому кінці пляжу. Вона приїхала до Ріо-де-Жанейро, побувала в ресторані найвищого класу, в іноземному консульстві, познайомилася з одним чужоземцем, з одним імпресаріо, отримала в подарунок сукню й туфлі, яких ніхто, абсолютно ніхто в її рідному краї не зміг би купити.

І що тепер?

Вона подивилася туди, де мав бути протилежний берег моря: на шкільних уроках із географії її навчали, що коли вирушити в тому напрямку, рухаючись по прямій лінії, то можна дістатися до Африки, з її левами та лісами, які кишать горилами. Але якщо звернути трохи на північ, то зрештою можна вийти на берег чарівного королівства, яке називається Європа, де існують Ейфелева вежа, європейський Диснейленд та похилена вежа Пізи. Що вона втрачає? Як і кожна бразилійка, вона навчилася танцювати самбу ще до того, як уперше промовила слово «мама»; вона зможе повернутися, якщо їй там не сподобається, а вона давно знає, що нагоди виникають для того, аби ними користуватися.

Більшу частину свого життя вона прожила, кажучи «ні» в тих випадках, коли їй би хотілося сказати «так», сповнена рішучості набувати лише того досвіду, який вона була спроможна контролювати, — як, наприклад, у певних пригодах із чоловіками. А сьогодні вона перебуває перед невідомим, таким невідомим, яким було колись це море для мореплавців, що його перетинали, — так їй розповідали на уроках історії. Вона завжди зможе сказати «ні», але чи не спричиниться це до того, що решту свого життя вона жалкуватиме, як досі жалкує, згадуючи того хлопця, який одного разу попросив у неї олівця, а потім зник, забравши з собою її перше кохання? Вона завжди зможе сказати «ні», але чом би цього разу не спробувати сказати «так»?

Причина цих її вагань була дуже простою: вона була провінціалкою без будь-якого життєвого досвіду, лише й того, що закінчила непогану школу, набула великих знань у царині телевізійних серіалів і не мала сумніву в тому, що вона гарна. Цього було вочевидь замало для того, щоб стати віч-на-віч зі світом.

Вона побачила великий гурт людей, які сміялися й дивилися на море, боячись наблизитися до нього. Два дні тому вона почувала себе так само, але тепер вона вже анітрохи не боялася моря, заходила у воду завжди, коли їй цього хотілося, так, ніби й виросла тут. Чи не буде так самісінько і в Європі?

Вона мовчки помолилася, знову попросила поради в Діви Марії, й через кілька секунд, здавалося, утвердилась у своєму рішенні поїхати в ту далеку Європу, бо відчула себе під захистом. Вона завжди зможе повернутися, але далеко не завжди їй траплятиметься нагода поїхати так далеко. На цей ризик варто піти, й вона піде на нього, якщо її мрія зможе подолати спокусу сорокавосьмигодинного повернення додому в автобусі без кондиціонерів і якщо швейцарець не змінить свого наміру.

Вона була така збуджена, що, коли він знову запросив її на вечерю, вона спеціально потренувалася, щоб набути хтивого вигляду, й схопила його за руку, але швейцарець відсмикнув її, й Марія зрозуміла, — з певним страхом і певною полегкістю, — що він справді має цілком серйозні наміри щодо неї.

— Зірка самби! — сказав він їй. — Вродлива зірка бразильської самби! Їхати наступний тиждень.

Усе здавалося їй чудом, але «їхати наступний тиждень» було справою немислимою. Марія пояснила, що не може прийняти таке серйозне рішення, не порадившись зі своєю родиною. Швейцарець, розлючений, показав їй копію документа, який вона підписала, й вона вперше відчула страх.

— Контракт! — сказав він.

Хоча Марія вже знала, що поїде, вона вирішила все ж таки порадитися з Маїлсоном, своїм імпресаріо, — зрештою, вона заплатила йому за те, щоб він її консультував.

Саме тоді Маїлсон, здавалося, був дуже заклопотаний тим, щоб звабити одну німецьку туристку, яка щойно оселилася в готелі й засмагала на пляжі топлес, переконана, що Бразилія — найліберальніша країна у світі (не звертаючи уваги на те, що вона була тут єдиною жінкою з оголеними грудьми і що всі інші дивилися на неї з відчуттям певного дискомфорту). Марії довелося докласти неабияких зусиль, аби він зрозумів, чого вона від нього хоче.

— Ну, а якщо я передумаю? — наполягала Марія.

— Я не знаю, що там написано в контракті, але, мабуть, він накаже, щоб вас вивезли силоміць.

— Таж він ніколи мене не знайде!

— А й справді. Тому ви дарма турбуєтесь.

Проте швейцарець, який уже витратив п’ятсот доларів, а крім того, гроші, заплачені за пару туфель, сукню, дві вечері в ресторані та за оформлення паперів у консульстві, почав виявляти ознаки стурбованості, а що Марія й далі наполягала на необхідності порадитися зі своєю родиною, то він вирішив купити два квитки на літак і провести її до того міста, в якому вона народилася, — з тим, щоб розв’язати всі проблеми за дві доби й щоб вони змогли виїхати звідси наступного тижня, як він собі запланував. Подарувавши йому кілька усмішок, вона почала