Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Може, вона із приїжджих — мешкає у тім великім літнім готелі над затокою.

— Вона була в білому фартуху, гнала гусей…

— Вона могла просто так бавитися. А онде наш будинок, Енн.

Енн поглянула туди, куди вказував Гілберт, і на мить забула дівчину із прекрасними, хоч і непривітними очима. Перше враження від нового дому стало їй насолодою для очей і душі — він так нагадував велику кремову мушлю, викинуту хвилею на берег. Обабіч стежини, що вела до ґанку, виструнчилися на тлі неба величні фіолетові силуети осокорів. Поза домом, затуляючи сад від надто гострого дихання морських вітрів, ріс оповитий туманами сосновий гай, у якому вітер награвав свої химерні, неземні мелодії. Як і кожен ліс, він мовби приховував у своїх закутках дивовижні таємниці, котрі відкриються лише тому, хто зайде в гущавину й буде терпляче шукати. Зовні ж темно-зелені лапи ялин оберігають їх від цікавих та байдужих очей.

Нічні вітри вже розпочинали свій нестримний танець поза дюнами, а рибальське селище по той бік затоки мерехтіло вечірніми вогнями, коли Енн і Гілберт їхали поміж двома рядами осокорів. Двері маленького будиночка відчинилися, і в сутінках затріпотіло тепле світло каміна. Гілберт зняв Енн із брички й повів крізь сад і хвіртку між двох ялин, що вже взялися осінньою рудизною, а тоді охайною червоною стежиною до ґанку з пісковику.

— Ми вдома, — шепнув він і, взявшись за руки, вони переступили поріг свого Дому Мрії.

Розділ 6

КАПІТАН ДЖИМ

«Старий лікар Дейв» із дружиною прийшли до маленького будиночка зустрічати молодят. Лікар Дейв виявився високим життєрадісним чоловіком з білими бакенбардами, а його дружина — елегантною рум’яною та сивокосою дамою, що прийняла Енн із відкритими обіймами, у прямому й переносному значенні.

— Я така рада вас бачити, дорогенька. Ви, напевне, дуже втомилися. Ми приготували вам вечерю, а капітан Джим приніс форелі. Капітане… де ви? Мабуть, пішов розпрягти коня. Ходімо нагору — там ви скинете пальто.

Піднімаючись за нею сходами, Енн роззиралася довкола радісним і вдячним поглядом. Новий дім їй дуже подобався. У нім панувала атмосфера Зелених Дахів, і навіть дух її власних давніх традицій.

— Мені здається, я відшукала б рідну душу в панні Рассел, — прошепотіла Енн, лишившись на самоті у своїй кімнаті. Там було два вікна: одне з них, мансардне, виходило на затоку, піщані дюни й маяк Чотирьох Вітрів.

— «Вікно, з якого чути голос моря

В казкових і загублених краях»,[9]

— тихенько процитувала Енн. У друге вікно, розташоване на фронтоні, видно було невеличку ще не скошену долину, через яку біг струмок. За півмилі далі, над струмком, виднів один-єдиний дім — старий, сірий і недоладно збудований, обсаджений велетенськими вербами, поміж яких вогники у його вікнах мерехтіли, ніби розгублені очі мандрівника на чужині. Енн думала про його мешканців і сподівалася, що вони виявляться добрими людьми, адже їм випало бути сусідами. Зненацька їй згадалася вродлива дівчина з білими гусьми.

«Гілберт каже, що вона нетутешня, — міркувала Енн, — але я думаю, що це не так. У ній є щось таке, що робить її частиною цього моря, неба й затоки. Чотири Вітри в неї в крові».

Коли Енн зійшла вниз, Гілберт стояв біля каміна, розмовляючи з якимось незнайомцем. На звук її кроків обидва озирнулися.

— Енн, познайомся, це капітан Бойд. Капітане, це моя дружина.

Уперше в житті, рекомендуючи Енн, Гілберт назвав її «моя дружина» й у цю мить замалим не луснув від гордості. Старий капітан простягнув Енн свою жилаву руку; вони усміхнулися одне одному й відтоді стали друзями. Рідні душі обмінялися спалахами сигнальних вогнів.

— Моє шанування, пані Блайт, дуже радий познайомитися з вами. Надіюся, ви будете щасливі, так само, як була щаслива перша юна дружина, що тут зажила. А ліпшого й бажати годі. Тільки мене ваш чоловік не зовсім правильно назвав. На щодень моє ім’я — капітан Джим, а що ви все одно будете кликати мене саме так, то можете просто віднині й почати. Ви гарна, дуже гарна молода, пані Блайт. Дивлюся я на вас і мовби як відчуваю, що й сам собі допіру одружився.

Усі розсміялися; тим часом стара пані Блайт почала вмовляти капітана залишитися на вечерю.

— Я вдячний. Мені то буде велика радість. Я ж за столом і товариства зазвичай не маю, крім одної незугарної парсуни в дзеркалі. Нечасто випадає повечеряти із двома такими милими, гарними дамами.

Можливо, компліменти капітана Джима на папері й здаються геть безбарвними, та він проказував їх із такою витонченою щирістю в тоні й погляді, що жінка, до якої він звертався, не могла не відчути — їй віддається шана, мов королеві, і віддається в манері, гідній короля.

Старий капітан Джим, простодушний і шляхетний чоловік, мав вічно юні очі й серце. Був він високий, дещо згорблений і незграбний; утім, уся постава його свідчила про велику силу й витривалість. Його чисто виголене, пооране зморшками лице було бронзове від засмаги; густе темно-сиве волосся спадало йому аж на плечі, а дивовижно сині, глибоко посаджені очі деколи іскрилися, деколи туманилися мрією, а деколи тужливо вдивлялися в морську далечінь, як у того, хто шукає давно втрачений скарб. Енн іще належало дізнатися, що так розпачливо прагнув побачити капітан Джим.

Безперечно було, що капітан Джим негарний. Його запалі щоки, кривий рот і масивне чоло не були створені за канонами вроди, а незліченні труднощі й скорботи лишили шрами як на його душі, так і на тілі. І все ж, відзначивши на перший погляд, що капітан Джим негарний, Енн більше ніколи про це не думала: дух, що прозирав з-під шорсткої оболонки, осявав її дивовижною красою.

Вони весело посідали за накритий до вечері стіл. Полум’я в каміні відганяло прохолоду вересневого вечора, проте легкі морські вітерці залітали в їдальню, коли заманеться, крізь навстіж розчахнуте вікно. Перед очима в господарів та гостей розгортався чарівний краєвид із затокою, поза якою гінким пасмом тяглися низькі фіолетові пагорби. Стіл угинався під вагою численних наїдків, приготованих старою пані Блайт, проте piece de resistance,[10] поза всяким сумнівом, стала велика таця морської форелі.

— Я тут подумав, що після мандрівки вона вам мовби як смакуватиме, — сказав капітан Джим. — Свіжішої форелі й на світі нема, пані Блайт. Вона ще якісь дві години тому живісінька плавала в морі.

— А хто ж сьогодні наглядає за маяком, капітане? — поцікавився лікар