Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

співають у вересні, та доки Енн і Гілберт промовляли свої безсмертні обітниці, з якоїсь невидимої гілки долинала казкова мелодія. Наслухаючи її, Енн тріпотіла від щастя, а Гілберт дивувався лиш тому, що всі птахи світу не злилися хором у єдиній урочистій пісні. Пол також слухав її і згодом описав у вірші, одному з тих, яким особливо захоплювалися пізніше читачі його першої великої збірки. Шарлотта Четверта була блаженно певна, що це віщує добру долю її любій панні Ширлі. Птаха співала до самого закінчення церемонії, а потім завершила свою пісню чарівною стрімкою треллю. Ніколи ще в старім, оточенім садами сіро-зеленім обійсті не було щасливішого, веселішого дня, аніж цей. Усі вічні дотепи й жарти, що лунали на весіллях, мабуть, іще від часів Едему, були промовлені й видавалися такими свіжими та кумедними, немовби щойно з’явилися на світ. То було королівство радості й сміху; а коли Пол запріг бричку, щоб везти молодят на станцію в Кармоді, де вони мали сісти на поїзд, у близнюків були напоготові рис і старі туфлі, які особливо завзято жбурляли пан Гаррісон і Шарлотта Четверта. Марілла стояла біля хвіртки й дивилася, як бричка їде геть стежиною поміж заростей золотушнику. Перед самим поворотом Енн озирнулася й востаннє помахала їй рукою. Вона поїхала — Зелені Дахи більше не були її домом, і Маріллине лице здавалося дуже старим і сірим, коли вона повернулася в будинок, який Енн упродовж чотирнадцяти років, навіть під час своєї відсутності, сповнювала світлом і життям.

Проте Діана зі своїми дітлахами, Ірвінги й подружжя Алланів лишилися, щоб допомогти двом старим жінкам пережити самотність цього найпершого вечора. Вони дуже приємно провели час за тихою вечерею, обговорюючи всі деталі того дня, і все ще сиділи за столом, коли Енн і Гілберт вийшли з поїзда на станції в Глені Святої Марії.

Розділ 5

ДОРОГА ДОДОМУ

Старий лікар Девід Блайт прислав на станцію свого коня із бричкою, щоб їх зустріти. Малий шибеник, що був за візника, із розумінням усміхнувся й утік, лишивши їх самих їхати до свого нового дому в радісному світлі погожого вечора.

Енн назавжди запам’ятала той розкішний краєвид, що відкрився їхнім очам, коли вони виїхали на пагорб за селом. Їхнього будинку не було ще видно, проте гавань Чотирьох Вітрів виблискувала срібним і рожевим сяйвом, немов велетенське дзеркало. Далеко внизу Енн бачила вхід у затоку — пасмо піщаних дюн з одного боку й високий та похмурий стрімчак із червоного пісковику — з іншого. За дюнами у відблисках призахідного сонця дрімало непорушне, чисте море. Маленьке рибальське селище, притулившись до дюн у тому місці, де вони вливалися в берег моря, нагадувало великий опал у мерехтливім тумані. Небо над ними було, мов велетенська чаша, оздоблена коштовним камінням, із якої лилися сутінки, у повітрі ширився п’янкий аромат морських хвиль і все довкруж осявали чари прибережного надвечір’я. Кілька вітрильників неспішно линуло вздовж темних, обсаджених ялинами берегів. Звіддалік лунав ніжний і сонний дзвін маленької білої церкви, і плив над водою, зливаючись зі стогоном моря. Небо на півночі спалахувало теплим золотим світлом велетенського маяка, начеб то сяяла тремтлива зоря доброї надії. Понад виднокраєм, услід заклопотаному кораблю, тяглася в’юнка стрічка сірого диму.

— Краса, яка краса, — прошепотіла Енн. — Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. А де наш дім?

— Звідси його ще не видно за тим березовим гайком. Він розташований за дві милі від Глена, і ще за милю — від маяка. Сусідів у нас небагато. Поруч є лиш один дім, і я не знаю, хто в ньому живе. Енн, тобі не буде там самотньо без мене?

— Ні, за друзів мені будуть цей маяк і прегарна околиця. А хто живе в цьому домі, Гілберте?

— Не знаю. Судячи з його вигляду, не схоже, щоб господарі могли виявитися рідними душами. Як ти гадаєш, Енн?

Будинок був великий і солідний, пофарбований у такий ядучо-зелений колір, що поряд із ним усі барви довколишньої природи здавалися бляклими. Позаду будинку був сад, а перед вхідними дверима — охайний, доглянутий газон, але чомусь усе вкупі свідчило про певну бідність і голизну. Можливо, причина полягала саме в надмірній охайності: дім, подвір’я, клуні й повітки, сад, город, газон та стежина були бездоганно, аж нестерпно чисті.

— Навряд чи той, хто любить такі кольори, може бути цілком рідною душею, — згодилася Енн. — Якщо це сталося не випадково, як із нашим синім клубом. Але так чи так, я певна, що дітей там немає. Цей дім охайніший навіть за обійстя панянок Копп на дорозі Торі, а я й не думала, що таке можливо.

Вони нікого не зустріли на вологій червоній дорозі, що в’юнилася вздовж берега, та під’їжджаючи до березового гаю, поза яким стояв їхній дім, праворуч від себе Енн раптом побачила дівчину, що гнала табун білосніжних гусей уздовж оксамитово-зеленого пагорба — там, де густо росли високі лапаті ялини. Поміж ними видно було смуги жовтих достиглих полів, проблиски золотих піщаних дюн та клапті синього моря. Дівчина, висока, у блакитній ситцевій сукні, мала пружну ходу й трималася дуже прямо. Вона та її гуси саме вийшли із хвіртки біля підніжжя пагорба, коли Енн і Гілберт проїхали попри них. Поклавши руку на засув, вона дивилася на них незмигно; погляд її навряд чи випадало назвати зацікавленим, та все ж не був він і зовсім байдужим. На одну коротку мить Енн здалося навіть, що вона помітила в нім затаєну ворожість. Проте Енн замилувалася вродою дівчини — вродою настільки явною, що вона будь-де неодмінно привернула б до себе увагу. Дівчина була без капелюха; важкі лискучі коси, на колір, як стигла пшениця, лежали короною довкруж її голови; сині очі сяяли, мов зорі; фігура, навіть у скромній ситцевій сукні, вражала величною поставою, а вуста багряніли незгірш за букет криваво-червоних маків, прив’язаний до її паска.

— Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно проминули? — тихенько запитала Енн.

— Я не помітив ніякої дівчини, — відповів Гілберт, котрий всю увагу присвячував лише власній молодій дружині.

— Вона стояла біля хвіртки… ні, не озирайся. Вона дивиться нам услід. Я в житті не бачила такого вродливого лиця.

— Не пригадую, щоб я бачив якихось красунь, доки був тут. У Глені є гарні дівчата, але я не назвав би їх вродливими.

— Ця дівчина дуже вродлива. Ти, мабуть, не зустрічав її, інакше не зміг би забути. Її неможливо забути! Такі обличчя я бачила, може, хіба на картинах. А