Томас Манн - Доктор Фаустус

Жах перед наступом суспільства насилля, якому потрібна не істина, а демагогічні міфи. Це суспільство, засноване на насиллі й демагогії, не потребує істини й права, їхня доля в ньому тотожна долі особистості — вона цілком знецінена. І не випадково на сторінках роману, де йдеться про леверкюнівський «Апокаліпсис», мова заходить про книгу французького соціаліста Ж. Copeля «Роздуми про насильство», де тоталітарні ідеї висловлені з повною логічною завершеністю. Близькі за змістом ідеї і пророцтва посилено циркулюють і в гуртку Кридвіса, з яким пов'язаний Леверкюн; цей гурток промовисто характеризує духовний клімат епохи й ту ідеологічну атмосферу, що оточує композитора.

Апофеозом творчості Леверкюна стає кантата «Плач доктора Фаусту са», написана після смерті його небожа, чарівного хлопчика Heno, до якого він прихилився всім серцем. Смерть Heпо Адріан сприйняв і пережив як вияв всемогутності зла, його жорстокої сваволі. «Плач доктора Фаустуса» сповнений безмежного відчаю і скорботи, властиво, є самовираженням митця, який пройнявся трагічною свідомістю неподоланості зла, приреченості всього високого, благородного, доброго. Кантата була-задумана і створена як заперечення, «зняття» Дев'ятої симфонії Бетховена, що справедливо вважається художнім виявом віри в щасливе прийдешнє людства, в торжество світла й розуму, свободи і братерства людей «Відібрати» ж Дев'яту симфонію його спонукає глибоке розчарування у здійсненності того, про що вона так патетично пророкує, — «доброго й благородного…. того, за що люди боролися, в ім'я чого штурмували бастілії і що радісно проголошували переможці».

Ось цей безмежний відчай і морок, що заполонили свідомість і душу композитора, а також гнітюче відчуття своєї «гріховності», провини за «спілку» з силами зла, набуває незвичайно експресивного вияву в його останньому творі. Як каже автор устами Цайтблома, це «плач покараного пеклом грішника, скарга на людей і на Бога, страшнішої за яку ще ніколи не лунало на землі».

Все це характеризує Адріана Леверкюна як, сказати б, Фауста з негативним знаком, який хоче зняти, віддати забуттю те, що споруджував і стверджував його «предок», гетівський Фауст, надихаючись тією ж вірою і тими ж — у найширшому значенні — будівничими прагненнями, які виражені в бетховенській Дев'ятій симфонії. Проте було б спрощенням на цій підставі вважати Леверкюна суто негативним героєм. Справа тут насамперед в історичних обставинах, у тому, що герой роману Манна — Фауст XX століття, породження глибокої кризи того світу й тієї культури, зорю яких провістили і Гете у своїй трагедії, і Бетховен у своїй симфонії. Кожен митець пов'язаний зі своєю епохою і покликаний виражати її істину; так і музика Леверкюна виражає істину своєї кризової, деструктивної доби, до того ж у її найпохмурішому й найтрагічнішому німецькому варіанті. В цьому плані набуває великого сенсу авторський коментар до «Плачу доктора Фаустуса» як «присмеркового твору, що пророкував присмерк і загибель усього навколо нас».

Важливо нагадати й про те, що в очах автора Леверкюн передусім жертва, «людина, що несе в собі страждання своєї епохи». Багатозначним є зауваження Цайтблома, що слова Фауста з народної книги «гину як лихий і добрий християнин» є головною темою підсумкового твору Леверкюна. В контексті роману вони мають зовсім не релігійний зміст, а насамперед свідчать на те, що герой не відкинув безповоротно «людських» гуманістичних цінностей. В «Плачі доктора Фаустуса» Цайтблом з волі автора знаходить не тільки відчай, не тільки «моторошний хист покути й відшкодування», а й ознаку «найвищої, радісної перемоги». Слід звернути увагу й на те, що з його ж таки волі обличчя Леверкюна в його останні, найбільш кризові роки своїм одухотворено-страдницьким виразом стає схоже на обличчя Христа, що вже навіває асоціації з Голгофою. Зрозуміла річ, усе це абсолютно несумісне з простолінійним розумінням Леверкюна як носія і спільника зла, а тим більше як «відповідника» фашизму в сфері духовної культури.

Повертаючись до «символічної паралелі» між історією Леверкюна і долею Німеччини, можна сказати, що герой роману не є втіленням «злої Німеччини», — це та ж «добра Німеччина», яка пішла згубним шляхом і стала служити злу. Аж ніяк не знімаючи зі свого героя провини за «спілку зі злом» і служіння йому, письменник у фіналі роману не позбавляє його і променя надії, «моторошного хисту покути й відшкодування».

Після закінчення «Доктора Фаустуса» творчий шлях Томаса Манна продовжувався ще майже десятиліття, яке теж виявилося плідним. В цей період, крім новел, есе, статей, він опублікував два романи, «Вибранця» (1951) і «Зізнання пройдисвіта Фелікса Круля», який був розпочатий ще в 900-х роках. Перший із них, за визначенням автора «роман-стилізація і гра в стилізацію», є майстерним опрацюванням середньовічної легенди про чудовне життя папи Григорія. Другий є своєрідним перетлумаченням шахрайського роману на матеріалі життя буржуазного суспільства XX століття. Але високим завершенням і синтезом творчості Томаса Манна назавжди лишився роман «Доктор Фаустус».

Дмитро Наливайко

ДОКТОР ФАУСТУС

Життя німецького композитора

Адріана Леверкюна

в розповіді його приятеля

Lo giorno se n'andava, e l'aere bruno

toglieva gli animai che sono in terra

da le fatiche loro, ed io sol uno

m'apparecchiava a sostener la guerra

si del cammino e si della pietate,

che ritrarra la mente che non erra.

О Muse, о alto ingegno, or m'aiutate,

o mente che scrivesti cio ch'io vidi,

qui si parra la tua nobilitate.

Відходив день, і всі земні тварини

звільняв вечірній присмерк від утоми;

І тільки я, на всій землі єдиний,

вів боротьбу самотнього сіроми

з дорoгою, а водночас з журбою,

про що й скажу, в правдивості свідомий.

О музи, дайте сили і спокою!

О генію, допоможи сказати

про всі дива, що сталися зі мною!

Данте, «Пекло», пісня друга.

Данте, «Пекло», пісня друга

(Переклад П. Карманського та М. Рильського)

І

З усією рішучістю запевняю, що коли розповідь про життя покійного Адріана Леверкюна, цю першу і напевне ще дуже недовершену біографію дорогої мені людини й геніального музиканта, з яким доля повелася так жорстоко, високо піднісши його й потім штовхнувши в прірву, я починаю кількома словами про себе самого і про свої життєві обставини, то дбаю зовсім не про звеличення своєї особи. Спонукала мене до цього думка про те, що читач — вірніше, майбутній читач, бо ж тепер мій рукопис не має ані найменшої можливості побачити світ, хіба що він якимось дивом опиниться за мурами обложеної фортеці — Європи — і там йому пощастить хоч трохи підняти завісу над таємницею нашої самоти, — отже, повертаюся