Сергій Вікторович Жадан - Вогнепальні й ножові

стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті

і слухати всі її втомлені байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки

і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних Євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

«Усе, що ти побачиш уві сні…»

Усе, що ти побачиш уві сні —

твої аеродроми запасні,

трава в басейнах і птахи в депо,

осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,

й команди торгівельних кораблів

виловлюють із вугільного тла

підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,

минають темінь – мічену, суху,

з вогнем і льодом в серці та душі

вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,

тікаючи від втоми та тюрми,

вже сваряться заведено в імлі,

затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман

і висипають щедро в океан

печальний чай цейлонських узбереж.

Тепер і ти до ранку не заснеш.

«Я бачив, як ти записуєш чужі адреси…»

Я бачив, як ти записуєш чужі адреси

на серветках, рахунках і в телефонах,

як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,

і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,

як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,

як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,

пояснюєш їм, як спинити і перебороти

серце полів, що б’ється під снігом, мов під бинтами.

Як розшифровуєш назви рослин і станцій,

що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,

як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців

бомби й ікони, що створять надійний захист.

І ті з них, хто слухав уважно твої поради,

ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.

І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,

випитуватиме в свідків, що вони бачили і що їм казали.

І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,

де вони запалюють тепер золоті семафори,

де вони шукають зірки і читають карти,

і де туман уночі наповнює їх коридори,

про них забуває останній колійний товариш,

і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,

і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,

тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

«Доки минала і ця весна…»

«Доки минала і ця весна,

і вода забивала старий водогін,

я намагалась, – писала вона, —

говорити щось тобі навздогін.

Я знала, що ти десь неподалік,

збираєш складне подорожнє тепло

й ведеш зупинок внутрішній лік.

Але що з тобою насправді було?»

Я міняв свої паспорти,

я захищав сумнівні права,

і переїжджав залізничні мости,

і перекладав випадкові слова,

і залишав на ранок міста,

і зупинявся, де тільки хотів,

доки натруджена тиша густа

підіймалася від портів.

Доки вигадувались імена,

доки минала вся ця пора,

і кожна пасажирка сумна

мені була немовби сестра.

І коли туман заливав до тла

повітряні коридори й стежки,

на півдні, в країні, в якій ти жила,

росли циклонів троянди важкі,

і ти робила все навпаки,

і слухала вночі голоси,

й брали цукор із твоєї руки

трамваї, ніби домашні пси.

І коли мої друзі, без жодних порад,

співали мені щось знайоме й гірке

і питали, чому я вертаюсь назад,

я відповідав приблизно таке:

«І я, і вона, і кожен із нас

наділені часом. І тільки час

поєднує нас і кудись жене

і триває, аж доки весь не мине».

«Це і є життя…»

Це і є життя —

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

Це й була боротьба —

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,

коли вона замовкає.

Коли стирає листи,

залишає пости,

падає в ліжко своє.

Коли усе, що є:

подорожні мішки,

бібліотечні книжки,

бите армійське взуття —

це і є життя,

коли застуда стара,

коли вона завмира

і говорить: стривай,

давай пізніше, давай

іншим разом, бери

випалені прапори,

які я сама несу,

в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,

змії в рюкзаці,

співи в голові —

злагоджені,

хорові.

«Колись вона жила в цьому будинку…»

Колись вона жила в цьому будинку

і поверталася серед ночі додому,

минала школу і трамвайну зупинку,

яку перенесли кілька років потому.

Коли була зима й вона не мала роботи,

сусіди бачили, як вона сидить і читає,

дивлячись на засніжені дахи