Габріеле д'Аннунціо - Насолода

музики каменю, в якому загубилися душі вірних і зрадливих коханців. І сама книга – як те біле віяло зі слонової кістки вишуканої жінки, крізь майстерне різьблення якого бачимо то архітектурні обриси Вічного міста, то ніжний блиск закоханих очей. На невидимому тлі концтаборів і пожарищ ХХ ст. проходить жінка, цілуючи коханого в кутики вуст, закриваючись білим віялом, а вітер відносить її нечутні слова кудись ген за Тибр.

«Я маю те, що я дарую» – це мотто письменника. Ці слова зустрічають нас при вході у Вітторіале. Їх можна бачити на аркушах його листів з вензелями. А повністю мотто звучить так: «Я маю те, що я дарую, бо я завжди любив».

Оксана Пахльовська

Насолода

Присвячується Франческо Паоло Мікетті[29]

Ця книжка, написана у твоєму домі приязно прийнятим гостем, повертається до тебе як подарунок вдячності, як виконана обітниця.

Під час стомливої і тяжкої праці твоя присутність підтримувала мене і заспокоювала, як море. У болісних і примхливих викрутасах стилю прозора простота твоїх міркувань була для мене тим прикладом, який допомагав мені вдосконалити текст. Коли в процесі аналізу виникали сумніви, твої глибокі висновки нерідко освітлювали їх яскравим світлом.

Тобі, котрий вивчає усі форми й мутації духу, як я вивчаю всі форми й мутації речей, тобі, котрий розуміє закони, за якими розгортається внутрішнє життя людини, як я розумію закони малювання й колористики, тобі, який є глибоким знавцем душ, як і знавцем законів живопису, я завдячую дослідженням і розвитком найшляхетніших здібностей інтелекту; завдячую звичкою до спостережень, а передусім завдячую методом. Нині, як і ти, я переконаний у тому, що існує лише один об’єкт для вивчення – Життя.

Насправді ми перебуваємо досить далеко від того часу, протягом якого ти в Галереї Шарра[30] намагався проникнути в таємниці Вінчі та Тиціана, а я звертався до тебе з віршами, що мріяли

Про Ідеал, який у вічність прагне,

Та про Красу, яка не знає болю!

Хай там як, а обітницю того часу ми виконали. Ми разом повернулися на нашу чудову батьківщину, у твій «просторий дім». Тепер тут не висять на стінах гобелени Медічі, не збираються дами на веселі розмови, не кружляють навколо нашого столу виночерпії та гончаки Паоло Веронезе,[31] екзотичні фрукти не наповнюють вази, що їх Ґалеаццо Маріо Сфорца[32] замовляв у Маффео ді Клівате.[33] Ми надихаємося набагато вищими цілями; і наше життя, либонь, набагато примітивніше, й, мабуть, набагато більш овіяними духом Гомера та героїв здаються наші гідні Аякса трапези на березі розхвильованого моря, якими ми тамуємо голод у перервах між наповненими працею постами.

Я усміхаюся, коли думаю, що ця книга, в якій я не без смутку досліджую стільки зіпсутості та спотворення, стільки витонченої фальші й марної жорстокості, написана в простій і мирній атмосфері твого дому між останніми наспівами меси й першими пасторалями снігу, тоді як разом із моїми сторінками зростало дорогоцінне життя твого сина.

Не випадає сумніватися в тому, що коли в моїй книжці є бодай трохи людського милосердя та доброти, то я завдячую ними твоєму синові. Ніщо так не розчулює й не втішає, як видовище життя, яке розкривається й розвивається. Навіть видовище вранішнього світанку не можна порівняти з цим чудом.

Ось перед тобою моя книжка. Якщо, читаючи її, твій погляд ковзне далі й ти побачиш, як твій Джорджо простягає до тебе рученята й усміхається тобі своїм круглим личком, як у божественних рядках Катулла, – припини читати. І милуйся, як крихітні рожеві ніжки почнуть топтати сторінки, де зображена вся нікчемність Насолоди; і це неусвідомлене топтання я раджу тобі сприйняти як символ і як провістя.

Нехай тобі щастить, Джорджо. Мій друже й учителю, щире тобі спасибі.

Книга перша

I

Рік помирав тихою і лагідною смертю. Сонце в день Святого Сильвестра[34] сяяло туманним м’яким теплом, золотавим, майже весняним, у небі Рима. На всіх вулицях було безліч народу, як то буває в одну з травневих неділь. На площі Барберіні та площі Іспанії розминалися безліч екіпажів. Від обох площ долинав неясний і незмовкний шум, досягаючи до церкви Трінітá-деї-Монті,[35] звідти – до вулиці Сикстинської і проникаючи вже набагато тихшим навіть у кімнати палацу Дзуккарі.[36]

Кімнати поступово наповнювалися пахощами свіжих квітів, які стояли у вазах. Розквітлі троянди з широкими пелюстками були занурені в кришталеві келихи, які височіли на позолочених ніжках, виготовлених у вигляді алмазних лілей, що стоять за Мадонною на картині Сандро Боттічеллі в галереї Борґезе.[37] Жодна інша форма келихів не дорівнює за своєю елегантністю цій. Квіти в такій прозорій в’язниці майже наповнюються духовним змістом і ліпше передають образ релігійної або любовної пожертви.

Андреа Спереллі чекав у себе вдома кохану жінку. Усі речі, що його оточували, здавалося, передавали дух любовної тривоги. У каміні палахкотіли дрова із сухого ялівцю, а маленький чайний столик стояв поруч із філіжанками й блюдечками з майоліки Кастельдуранте,[38] прикрашеними малюнками з міфологічних сюжетів Люціо Дольчі,[39] античними формами незрівнянної краси, де під малюнками були написані чорною фарбою, курсивом гекзаметри Овідія. Світло проникало в дім, пом’якшене завісами з червоної парчі з гаптованими сріблом гранатами, листям і написами. Надвечірні промені сонця скісно падали на фіранки, і їхні мереживні візерунки відбивалися на підлозі.

Дзиґарі на дзвіниці церкви Трініта-деї-Монті видзвонили о пів на четверту. Залишалося ще півгодини. Андреа Спереллі піднявся з канапи, на якій лежав, і пішов, щоб відсунути фіранку одного з вікон; потім зробив кілька кроків по квартирі; розгорнув книжку, прочитав у ній кілька рядків і знову її закрив; потім став озиратися навкруг себе невпевненим поглядом, ніби шукаючи якусь річ. Тривога чекання діймала його так гостро, що він мав потребу рухатися, зайнятися чимось, пом’якшити внутрішню напругу якоюсь матеріальною діяльністю. Він нахилився до каміна, узяв щипці, щоб розворушити вогонь, поклав на розпалену купу ще одне поліно ялівцю. Купа згорілих дров осіла; вугілля, бризкаючи іскрами вогню, підкотилося до металевої пластини, яка захищала килим; полум’я розпалося на безліч дрібних синіх язичків, які спалахували і згасали. Головешки диміли.

У пам’яті чоловіка, який перебував у стані чекання, ожив один спогад. Саме перед цим каміном Елена мала звичай грітися, перш ніж одягтися після години інтимних зносин. Вона з великою майстерністю завантажувала камін великими полінами. Хапала великі щипці обома руками і трохи відкидала