Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

розуміла жодного слова. Поляни, древляни… Їх учили, здається, в п’ятому класі, а ось дивись — у програмі є…

А може, все обійдеться? Мало там які стосунки бувають у людей. Звичайно, погано, що він розлучився з дружиною… І ще гірше, що пише про це…

Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян і древлян, Сашка взяла слухавку.

— Алло?

— Добрий вечір, Сашко. Це я.

Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І — цей голос у слухавці.

— Ні, — тихо сказала Сашка. — Вас…

У неї мало не вирвалося: «Вас не буває». Але вона прикусила язика.

— Скільки монет?

— Тридцять сім.

— А скільки було?

— І було тридцять сім. Слово честі.

— Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.

І — короткі гудки в слухавці.

Монети зберігалися в старому гаманці у глибині шухляди, в столі за стосиком книжок і конспектів. Сашка шуркнула стару залізну блискавку й висипала вміст на стіл. Обмираючи, перелічила. Всі на місці — тридцять сім.

Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Встромила босі ноги в чоботи. Накинула плаща просто на халат. Прихопила ще не просохлу парасольку. Зняла з вішака ключі.

Двері до маминої кімнати залишалися зачиненими.

— Я зараз, — сказала Сашка в простір. — Я… по пошту.

Спустилася вниз, не чекаючи на ліфт. Вимоклий наскрізь сусід з п’ятого поверху входив у під’їзд з величезним мокрим собакою на повідці.

— Здрасьтє, — сказала Сашка.

Сусід кивнув. Собака труснув мокрою гривою, розсипаючи навсібіч бризки.

Сашка вийшла під дощ. Було вже темно, світилися вікна сусідніх будинків, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальті барвистими латками.

На мокрій лаві сидів чоловік у темно-синьому, як у Сашки, блискучому від дощу плащі. Чорні окуляри він змінив на димчасті, але темрява осіннього вечора робила їх зовсім непроникними.

— Привіт, Сашко. Злякалася?

Вона не чекала такої іронічної, приятельської інтонації. Судомно ковтнула слину. Холодний вітер пробрався під похапцем накинутий одяг, лизнув голі коліна.

— Давай гроші.

Вона простягла йому монети разом із гаманцем. Він зважив його на долоні, кивнув, сховав.

— Добре. У мене є для тебе завдання.

Сашка роззявила рота.

— Просте завдання. Дуже просте. Щоранку о п’ятій ти повинна виходити в парк на пробіжку. Біжи, скільки зможеш, — два кола алеями, три. А набігаєшся, вибери корчастіші кущі й помочися на землю. Краще заздалегідь напитися води, щоб не зіштовхнутися з нежданою проблемою… Тільки без пропусків. Щоранку о п’ятій.

— Навіщо? — пошепки запитала Сашка. — Навіщо вам це потрібно?

Дощ струменів по її щоках, змішуючись зі слізьми. Темний чоловік не відповів. На скельцях його окулярів лежали краплі, відбивали далеке світло ліхтарів, і здавалося, що очі в незнайомця фасетні.

— Раз на місяць тобі надається відпустка на регулярні жіночі дні. Чотири дні… Чотирьох діб вистачить?

Сашка мовчала.

— Стеж за будильником. Якщо пропустиш або спізнишся хоча б раз, буде дуже погано. Послідовності дій порушувати не можна: плануй заздалегідь, пий воду.

— Усе життя? — вирвалося в Сашки.

— Що?

— Мені так… робити… бігати… все життя?

— Ні, — здається, чоловік здивувався. — Я скажу, коли буде достатньо. Ну, йди в дім, ти ж змерзла.

Сашку били дрижаки.

— Іди-йди, — сказав її співрозмовник м’якше. — Усе буде добре… якщо ти, звісно, поводитимешся як дисциплінована людина.

* * *

Біля входу в парк горів єдиний ліхтар. Під чавунним стовпом, на якому колись висів годинник, маячив старий собачник — перший і єдиний о цій порі перехожий. Глянув на Сашку байдуже.

Вона бігла крізь воду, що лилася з небес. У центрі парку були круглі клумби, доріжки звивалися навколо них, Сашка помчала найкоротшою. Не розбираючи дороги, раз у раз потрапляла в калюжі: холодна вода злітала з-під кросівок, обливала спортивні штани до колін і вище. Сашка бігла зі зціпленими зубами. У животі в неї булькало майже так само, як і під ногами: мало не літр води було випито перед виходом із дому. Сашка насилу терпіла. Одне коло… Друге.

Вона сповільнила крок. Зупинилася. У цілісінькому парку не було живої душі. Крізь напівголе гілля відсвічував далекий ліхтар. Ступаючи по мокрому листю, Сашка залізла в кущі, що обсипали її градом крапель, і, кленучи геть усе, виконала останню частину ритуалу. Гірко порівняла себе з виведеним на прогулянку собакою.

Похід у кущі приніс їй полегшення — закономірне з огляду на кількість рідини, що її Сашка примудрилася в себе влити. Розпач улігся, і навіть сльози висохли. О пів на шосту ранку вона відімкнула двері квартири своїм ключем, у мокрих шкарпетках прокралась до ванної, сховала костюм і розкислі кросівки під раковину й стала під гарячий душ.

За хвилину її знудило. Монети вилетіли на дно ванни — жовті кружальця на білій емалі. Сашка вмилася, перевела подих, зібрала їх на долоню. Чотири монетки з округлим знаком на аверсі й нулем на реверсі. Старезні з вигляду, наче пролежали роки й роки в замкнених скринях серед невідомих скарбів…

За п’ятнадцять хвилин Сашка заснула в своєму ліжку міцно й безтурботно, як не спала вже давно. І коли за годину мама прийшла будити її в школу, вдала з себе хвору й не встала.

* * *

…Та й навіщо їй ходити до школи?

Удень подзвонила репетиторка. Сашка збрехала, що занедужала. Репетиторка строго попросила надалі попереджати заздалегідь.

Увечері планувалися курси в універі. Сашка не пішла. Лежала, закинувши підручники, й думала.

Навіщо все?

Світ влаштовано зовсім не так, як вона думала раніше. Видимий зв’язок подій — закономірності, випадковості, події та будні — не більш ніж ширма для життя іншого, невидимого й незбагненного. Якщо існує на світі — дійсно існує — чоловік у темних окулярах, якщо в його руках сон, ява, нещасні випадки… Навіщо тоді ходити до школи, вступати до інституту? Якщо однієї миті все може зникнути, зруйнуватися лише тому, що в неї, Сашки, вчасно не задзвонить будильник?

Повернулася з роботи мама. Стурбовано про щось розпитувала, міряла Сашці температуру, хитала головою.

— Перевчилася? Зарано, жовтень за вікном, навчальний рік тільки-но почався. Я ж казала тобі: піди погуляй у неділю! Сходи в кіно… Подзвони однокласницям, з кимось же ти спілкуєшся?

— Не хвилюйся, — відповідала Сашка механічно, як магнітофон. — Усе буде добре.

І додавала про себе: «Якщо я, звісно, поводитимуся дисципліновано».

Увечері вона завела три будильники: свій, мамин електронний і ще один, старий, бабусин. Цілу ніч то засинала, то прокидалася в холодному поту, дивилася на циферблати — перша по півночі, за чверть друга, пів на третю…

О пів на