Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

Вона довела мене через годину до моєї кімнати (її кімната була тільки через одні двері від моєї) і, коли я вже відчинив двері, сказала:

— Якщо ви цікавитеся старими легендами — пошукайте в бібліотеці, у шафі для рукописів. Там має бути рукописний том переказів, наших сімейних переказів. Та й ще деякі документи. — І додала: — Дякую вам, пане Білорецький.

Я не зрозумів, за що вона мені дякувала, і, признаюся, навіть не дуже думав про це, коли увійшов у невелику свою кімнату без защіпки на дверях і поставив свічку на стіл. У кімнаті було ліжко, широке, як поле бою під Койдановим. Над ліжком старий балдахін. На підлозі витертий чудовий килим. Ліжко, видно, застеляли за допомогою особливої палиці (як двісті років тому), таке воно було велике. І палиця стояла поряд. Окрім ліжка, були комод, висока конторка і стіл. Більше нічого.

Я роздягнувся і ліг під ковдру, погасивши свічку. Одразу ж за вікном виступили на синьому тлі чорні силуети дерев і долинув їх рівний шум, що наводив сон.

І чомусь це відчуття запустілості зробило те, що я витягнувся, закинув руки за голову і, мало не засміявшись від щастя, заснув, немов провалився у якусь темну і приємну прірву.

Крізь сон мені здалося ще, що хтось ішов маленькими й обережними кроками по коридору, але я не звернув на це уваги, я спав і радів уві сні, що сплю.

Це була остання моя спокійна ніч у домі Яновських на Болотяних Ялинах.

Довкола на багатьох десятинах шумів і хвилювався під осіннім дощем занедбаний, глухий, чорний від старості й вологості парк.

Розділ другий

Наступний день був звичайним сірим днем, які часто бувають восени в Білорусії. Вранці я не бачив господині, мені сказали, що вона погано спить уночі і тому встає пізно. Обличчя економки, коли я сидів за сніданком, було якесь оцтово-кисле і таке бундючне, що неприємно було дивитися. Тому я не затримався за столом, узяв у кімнаті свій великий пошарпаний зошит, п'ять олівців, накинув сухий плащ і, розпитавши дорогу до найближчого хутора, вийшов із кімнати.

Мені одразу ж стало якось легше, хоч довкола було невесело. Тільки тут, на мокрій стежці, я міг добре роздивитися цей будинок-палац. Уночі він мені здався меншим, бо обидва його крила надійно ховалися у парковій гущавині і весь перший поверх цілком заріс здичавілим, величезним, як дерева, бузком. А під бузком росли високі, вищі за людину, жоржини, м'ясисті лопухи, глуха кропива та інша погань. Висовував там-сям, як на всіх вологих місцинах, свої лапаті стеблини чистотіл, буяла ведмежа дуда, шипшина, паслін. А на чорній від вологи землі серед цього різнотрав'я лежали білі від цвілі, видно, обламані вітром, товсті гілки дерев.

Сліди людської руки було помітно тільки перед входом, де похмурим пурпуром горіли на великому квітнику пізні айстри.

І будинок мав такий похмурий і холодний вигляд, що серце стиснулося. Був він двоповерховий, з величезним бельведером та невеличкими вежами по краях і відзначався тією відсутністю архітектури, яка була типовою для білоруських палаців за тих часів, коли наші предки перестали будувати замки, але ще вимагали від зодчих, щоб вони робили палаци схожі на цей вкритий мохом старий барліг.

Я вирішив іти на хутір не раніше, як оглянувши все тут, і пішов по алеї. Чорт знає, який дурень вирішив посадити в такому похмурому місці ялини, але це було зроблено, і дерева, яким було не менше за сотню років, зробили місцевість тільки трішки приємнішою, ніж славетний ліс у Данте. Ялини, товсті — двом не обхопити, — підступали до самих мурів палацу, зазирали лапами у вікна, бовваніли синьо-зеленими конусами над дахом. Стовбури їхні затягла сива борода моху й лишайників, нижні гілки звисали до землі, як намети, і алея нагадувала вузьку ущелину. Тільки біля самого будинку видно було подекуди похмурі, чорні від дощу, майже голі велетні липи і один могутній дуб, мабуть, заповітний, бо здіймав свою пишну маківку на кілька сажнів вище за найвищі ялини.

Ноги мої безшумно ступали по глиці, опісля я почув, що зліва потягло димком, і пішов на запах. Незабаром дерева розступилися, тільки щоб показати такий самий зарослий флігель із поваленим ґанком і забитими вікнами.

«З півверстви буде до палацу, — подумав я. — Коли, скажімо, господарів надумають зарізати — тут не почують, хоч із гармати стріляй».

Біля самих вікон на двох цеглинах стояв чавунчик, і якась сива горбата жінка помішувала в ньому ложкою. Мабуть, у флігелі диміли печі, і тому господарі до пізньої осені варили їжу на свіжому повітрі.

І знову зелений морок алеї. Я дуже довго йшов нею, поки не добрався до того місця, через яке ми потрапили в парк. Тут видно було свіжі сліди нашого воза, і огорожа, чавунна, плетена, винятково тонкої роботи, була повалена, розбита на шматки і відтягнута вбік. Крізь її витки проросли досить великі берізки. А за огорожею (тут алея звертала ліворуч і тяглася невідомо куди) лежала бура неосяжна рівнина із скарлюченими поодинокими деревцями, зеленими вікнами (до одного з них ми, видно, учора мало не потрапили, і я похолов від жаху), поодиноким великим камінням.

Самотня ворона кружляла над цим гиблим місцем.

… Коли я з'явився надвечір додому з хутора, я був такий змучений цим похмурим місцем, що ледве узяв себе в руки. Мені починало здаватися, що це назавжди: ці бурі рівнини, драговина, напівживі від трясці люди, вмираючий від старості парк — уся ця безнадійна і все-таки рідна земля, над якою удень хмари, а вночі світить вовче сонце або ллє безконечна злива.

Надія Яновська чекала на мене у тій самій залі, і знову був той самий дивний вираз на її перекривленому обличчі і та сама неуважність до одягу. Тільки на столі, де стояв пізній обід, були зміни.

Обід був дуже скромний і не коштував господині ані шеляга, бо всі страви були із сільських продуктів. Тільки на середині стола стояла пляшка вина, та й те, видно, було своє, із своїх підвалів. Але все інше було просто фейєрверком барв і форм. Посередині стояла срібна ваза для квітів і в ній дві жовті гілки клена, поряд з нею, але, видно, з іншого сервізу, велика, також срібна, супова миска, срібна солянка, тарілки. Але здивувало мене не це, тим паче, що всі ці речі були