Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

від нього не залежить. Можливо, усім іншим я усміхнувся б просто у вічі, але в цьому «наказі» було стільки ще не зрозумілого для мене благання, стільки жалісливого й очікуючого, що я опустив повіки й сказав:

— Добре. Я підкоряюся бажанням панночки.

Вона не помітила іронічної іскри в моїх очах і навіть почервоніла на мить, очевидно, тому, що її послухали.

… Дуже скромну вечерю прибрали з стола. Ми залишилися у кріслах перед каміном. Яновська озирнулася на чорні вікна, за якими шуміли й терлися об шибки величезні дерева, і сказала:

— Пан Білорецький ще не хоче спати?

Цей дивний вечір так настроїв мене, що спати мені розхотілося. І от ми сиділи поруч і дивилися в огонь.

— Скажіть, — раптом запитала вона, — люди повсюди живуть так, як у нас?

Я з подивом глянув на неї: невже вона ніколи не покидала цього будинку? Вона, немов зрозумівши, відповіла:

— Я ніде не була, крім цієї рівнини в лісах. Батько мій, він був найкращою людиною на світі, сам учив мене, він був дуже освіченою людиною. Я, звичайно, знаю, які є на світі країни, знаю, що не всюди ростуть наші ялини, але скажіть, чи всюди людині так незатишно й холодно жити на землі?

— Багатьом холодно жити на землі, пані. Винні в цьому люди, які прагнуть влади, непосильної, нестерпної для людини. Винні також і гроші, заради яких люди хапають одне одного за горло. Але мені здається, що не всюди так сиротливо, як тут. Там, за лісами, є теплі луги, квіти. Там також злидні і темрява, але люди якось шукають порятунку від цього. Вони прикрашають хати, жінки сміються, діти бігають. А тут усього цього мало.

— Я здогадувалася, — сказала вона. — Цей світ вабить, але я непотрібна ніде, крім Болотяних Ялин. Та й що я там робитиму, коли там потрібні гроші? Скажіть, а такі речі, як кохання, як дружба, там бувають хоч часом? Чи це тільки в книжках, які є у батьковій бібліотеці?

Я знову ні на мить не подумав, що це двозначний жарт, хоча моє становище було досить незручне: сидіти в нічному покої і розмовляти з малознайомою панночкою про кохання, та ще й з її ініціативи.

— Там воно часом буває.

— От і я кажу. Не може бути, щоб люди обманювали. Але тут нічого цього нема. Тут багно і морок. Тут вовки. Вовки з палаючими очима. У такі ночі мені здається, що ніде, ніде на землі нема сонця.

Мені стало страшно, коли я побачив сухий чорний блиск її очей, і, щоб перевести розмову на щось інше, сказав:

— Невже ваші батько й мати не кохали одне одного?

Вона загадково всміхнулася:

— У нас не кохають. Цей дім тягне з людей життя. І потім, хто вам сказав, що в мене була мати. Я її не пам'ятаю, її ніхто не пам'ятає в домі. Часом мені здається, що я з'явилася на світ сама.

Незважаючи на глибоку наївність цих слів, я зрозумів, що це не є відома сцена «Декамерона» і тут не можна сміятися, бо це жахливо. Переді мною сиділа вісімнадцятирічна дівчина і розмовляла зі мною про те, що давно повинна була ховати в серці і що, однак, мало для неї не більшу реальність, ніж для мене ангели на небесах.

— Ви помиляєтесь, пані, — буркнув я, — кохання усе-таки дається нам, хоч зрідка, на землі.

— Вовки не можуть кохати. І як можна кохати, коли попереду смерть. Он вона, за вікном.

Худенька, прозора ручка вказала на чорні плями вікон. І знову забулькотів голосок:

— Ваші брехливі книжки пишуть, що це найвеличніша таємниця, щастя і світло, що людина, коли воно приходить без взаємності, убиває себе.

— Так, — відповів я. — Інакше не було б ні жінок, ні чоловіків.

— Брехня. Люди вбивають не себе, а інших, вони випустили на землю тисячу привидів, примар. Я не вірю, я ніколи не відчувала цього, отже, його нема. Я ні до кого не хочу доторкатися — я хочу сховатися від кожного. Я нікого не хочу, як дивно пишуть ваші книжки, «цілувати» — люди кусаються.

Навіть нині така розмова лякає деяких чоловіків — що ж казати про ті часи. Я не належав до нахабних чоловіків, але мені не було соромно: вона розмовляла про кохання так, як інші жінки про погоду. Вона не знала, нічого не знала про це, вона була нерозбуджена, зовсім холодна, як крига. Вона навіть не могла розуміти, соромно це чи ні. І очі її відверто дивилися у мої, не прикриті повіками. Це не могло бути кокетуванням. Це було дитинча, навіть не дитинча, а живий труп.

Вона щільніше закуталася у шалю і сказала:

— На землі панує смерть. Це я знаю. Я не люблю, коли брешуть про те, чого ніколи не було на землі.

Ми ще посиділи. Вітер лементував надворі. Вона знизала плечима і тихо сказала:

— Жахливий край, жахливі дерева, жахливі ночі.

І знову я побачив той самий вираз на її обличчі і не зрозумів його.

— Скажіть, це великі міста — Вільно, Мінськ?

— Досить великі. Але Москва, Петербург більші.

— І що, там теж людям недобре вночі?

— Ні, що ви. Там за вікнами вогні, цілу ніч горять ліхтарі, дзвенять конки, там люди сміються на вулицях.

Вона замислилась.

— От бачите. А тут ніякого вогню. Довкола будинку старий парк на дві верстви у кожний бік, а за ним сплять без вогнів самотні хати. У будинку близько п'ятдесяти кімнат, не рахуючи коридорів і різних переходів із закутками. Він так давно побудований. І він дуже холодний, бо предки заборонили робити в ньому груби, тільки каміни, щоб не було схоже на простих сусідів. Каміни палають день і ніч, але все одно по кутках вологість і повсюди холод. У нас на п'ятдесят кімнат тільки три людини. Економка спить на першому поверсі, там і сторож. Ще в одному з флігелів, за алеєю, живуть сторож парку, куховарка і праля. Тим добре. А в другій прибудові будинку, з окремим входом, живе ще мій управитель Гнат Берман-Гатевич. Навіщо він потрібний, управитель, не знаю, але такий закон. А в будинку на весь другий поверх, на тридцять кімнат, я сама. І так незатишно, що хочеться забитися кудись у куток, закутатися з головою, як дитина, у ковдру й сидіти отак. Ось зараз мені чомусь дуже добре і так спокійно, як не було вже два роки, від того дня, як помер батько. І мені зараз однаково, чи