Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

дружелюбних, уважних людей навколо слугували мені розрадою після нестерпних місяців, які я провів у лабораторії Сінклера, самотній та замкнений у собі.

Окрім того, перебування у кібуці значно вплинуло і на мій фізичний стан. Я прибув туди ні на що не здатним 113-кілограмовим слабаком, а за три місяці скинув майже 30 кілограмів. Наприкінці цього терміну вже почувався у власному тілі більш звично.

Полишивши кібуц, на кілька тижнів подався у мандри іншими закутками Ізраїлю. Він справив на мене враження молодої ідеалістичної країни в облозі. Під час пасхального седеру,[48] згадуючи про вихід євреїв із Єгипту, говорять: «Наступного року в Єрусалимі». І ось нарешті я побачив місто, у якому Соломон побудував свій храм за тисячу років до Різдва Христового. Проте Єрусалим тоді був розділений, і потрапити до старого міста було неможливо.

Я досліджував інші місця Ізраїлю: старий порт Хайфи, що припав мені до душі; Тель-Авів; мідні шахти у Негеві,[49] що, як побутує думка, належали царю Соломону. Мене вразило те, що я прочитав про кабалу в юдаїзмі, особливо про його космогонію, тож згодом здійснив першу мандрівку, певною мірою паломницьку, до Цфата, де у ХVI столітті жив і поширював своє вчення видатний Іцхак Лурія.[50]

Потім я подався до пункту призначення, який насправді мене цікавив — Червоного моря. Тоді населення Ейлата становило всього кілька сотень людей — не набагато більше, ніж наметів і халупок (тепер це узбережжя заповнене розкішними готелями, а населення сягає 50 тисяч). Майже весь день я проплавав під водою із маскою та трубкою і вперше спробував пірнути з аквалангом, хоча тоді цей вид плавання був ще не дуже розвинений. (Кілька років по тому, коли я у Каліфорнії отримав сертифікат аквалангіста, підводне плавання стало набагато доступнішим).

Я знову, як і коли вперше потрапив до Оксфорда, запитував себе, чи дійсно хочу бути лікарем. Мене дуже захопила нейрофізіологія, проте я полюбляв також біологію океану, особливо морських безхребетних. Можливо, ці сфери можна було б поєднати, скажімо, вивчаючи нейрофізіологію безхребетних, зокрема будову нервової системи й поведінкові реакції головоногих, цих унікальних істот.[51]

Якась частина мене воліла б лишитися в Ейлаті на все життя, пірнати з трубкою, плавати з аквалангом, займатися біологією океану та нейрофізіологією безхребетних. Утім батьки починали проявляти нетерплячість: я вже згаяв достатньо часу в Ізраїлі, «зцілився», тож пора було повертатися до медицини, розпочинати клінічну роботу, приймати хворих. Та існувала одна річ, яку слід було зробити, хоча раніше вона видавалася мені неможливою. Я гадав: мені двадцять два, я привабливий, засмаглий, худорлявий — і досі незайманий.

Кілька разів бував в Амстердамі з Еріком, де нам полюбилася Консертгебау[52] (саме там я вперше почув «Пітера Ґраймса» Бенджаміна Бріттена[53] голландською). Нам подобалися канали, вздовж яких тягнулися високі будинки зі ступінчастими фронтонами: старий ботанічний сад і прекрасна Португальська синагога ХVII століття; площа Рембрандта з її кав’ярнями просто неба; свіжі оселедці, яких продавали на вулицях і яких ми з’їдали одразу ж; і загальна атмосфера задушевності та щирості, властива цьому місту.

Проте зараз, одразу після відвідин Червоного моря, я вирішив податися до Амстердама сам, загубитися там, а саме — позбутися своєї невинності. Але як же це робиться? Посібників з цього не існує. Напевно, мені потрібен був ковточок чогось міцного, і не один, щоб вгамувати свою сором’язливість, тривогу, діяльність лобних доль…

Біля залізничного вокзалу, на Вармусстрат, був один дуже милий бар; ми з Еріком часто навідувалися туди хильнути чарчину. Проте зараз, зайшовши туди самостійно, я пив міцні напої — голландський джин для голландської хоробрості. Я пив, аж поки обриси бару почали розфокусовуватися перед моїми очима, а звуки, здавалося, накочувалися хвилями, то наростаючи, то завмираючи. Лише підвівшись, я усвідомив, що заледве тримаюся на ногах — настільки, що бармен вигукнув: «Genoeg![54] Досить!», поцікавившись, чи потрібна мені допомога, щоб дістатися до готелю. Я відмовився — готель був просто через дорогу — і, похитуючись, подався геть із бару.

Я, імовірно, втратив свідомість, бо наступного ранку виявив, що лежу в чужому ліжку. У повітрі розносився приємний аромат свіжозвареної кави, а слідом з’явився і він — господар, мій рятівник — у халаті, тримаючи у кожній руці по чашці кави.

Він сказав, що підібрав мене, п’яного як чіп, у стічній канаві, забрав до себе і… трахнув.

— Добре було? — поцікавився я.

— Так, — прозвучало у відповідь. — Дуже добре. — Він шкодував, що я був не при собі, щоб також насолодитися процесом.

За сніданком ми розговорилися: про мої страхи й стримування щодо сексу, про заборони й небезпеки, на які наражалися гомосексуали в Англії, де їх вважали злочинцями. Він пояснив, що в Амстердамі ситуація зовсім інша. Гомосексуальність серед дорослих, які йшли на це за обопільною згодою, була прийнятною і цілком законною, її не розглядали як щось патологічне чи варте осуду. У багатьох барах, кав’ярнях чи клубах можна зустріти інших геїв (раніше я навіть не чув, щоб це слово вживали в такому значенні),[55] і він радо відведе мене до когось із них або просто пояснить, де їх знайти, і мені доведеться далі турбуватися про себе самому.

— І немає чого налигуватися, — раптом посерйознішав він. — Непритомніти, валятися у стічній канаві теж не треба. Це на вигляд жалюгідно і до того ж є небезпечним. Сподіваюся, ти більше так не робитимеш.

Почувши це, я аж заплакав від полегшення, відчуваючи, як якийсь страшний тягар, що тиснув на мене насамперед у вигляді самозвинувачень, тепер упав із плечей, чи принаймні його вага значно зменшилася.

У тисяча п’ятдесят шостому році, після чотирьох років в Оксфорді та пригод в Ізраїлі та Нідерландах, я повернувся додому й розпочав студіювати медицину. Упродовж цих двох із половиною років я ознайомився із терапевтичною медициною, ортопедією, педіатрією, неврологією, психіатрією, дерматологією, лікуванням інфекційних хвороб та іншими спеціальностями, позначеними самими лише літерами — ШК, СС, ВГН, АК/ГІН.[56]

На мій подив (і мамине задоволення), я перейнявся найбільшою симпатією до акушерської справи. Тоді дітей народжували вдома (я і сам народився вдома, як і всі мої брати). Пологи здебільшого приймали акушерки, а ми, студенти, асистували їм. Лунав дзвінок, часто посеред ночі, оператор із лікарні диктувала мені прізвище й адресу, а іноді додавала: «Поквапся!».

Ми з акушеркою велосипедами з’їжджалися до будинку, мчали до спальні чи зрідка до кухні — народжувати часом було простіше на кухонному столі. Чоловік із родиною чекали у