Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

вільному продажу як «засіб для підвищення тонусу нервів». Наслідком вживання цієї настоянки ставав так званий «джейковий параліч», що спричиняв неврологічні ураження кінцівок. Коли стало очевидно, що в умовах «сухого закону» цей екстракт є потенційним об’єктом зловживань, в уряді виникла ідея розбавити його дуже неприємним на смак складником — триортокрезилфосфатом (ТОКФ). Проте такі заходи заледве могли віднадити любителів спиртного, і невдовзі стало зрозуміло, що ТОКФ фактично був небезпечною для нервової системи отрутою уповільненої дії. Перш ніж це було виявлено, понад п’ятдесят тисяч американців зазнали значних і часто незворотних уражень нервових закінчень. Характерний параліч уражав як руки, так і ноги, внаслідок чого у людей розвивалася специфічна легко впізнавана манера пересуватися, так звана «джейкова хода».

Невідомо, як саме ТОКФ впливав на нервові закінчення, проте, за деякими припущеннями, він найбільше вражав мієлінову оболонку нервів і, за словами Сінклера, не мав протиотрути. Він кинув мені виклик — розробити модель хвороби на тварині. Зважаючи на свою любов до безхребетних, я одразу подумав про земляних черв’яків: у них містилася величезна кількість нервових волокон, укритих мієліновою оболонкою. Саме ці волокна відповідали за здатність черв’яків миттєво скручуватися у разі травми чи небезпеки. Черв’яки порівняно легко підлягали дослідженню, та й діставати черв’яків у будь-яких кількостях не становило проблеми. Я гадав, що на додачу до червів можу взяти курчат і жаб.

Варто було нам обговорити проект, як Сінклер засів у своєму заставленому книгами кабінеті. Після цього не лише я, але й уся лабораторія майже не могла до нього доступитися. Інші дослідники були старшими й раділи, що можуть самостійно продовжувати роботу. Я ж, навпаки, був новачком і страшенно потребував порад і вказівок. Я намагався потрапити до Сінклера, але після півдесятка спроб усвідомив, що це марна справа.

Робота пішла погано від самого початку. Я не знав, якої концентрації має бути ТОКФ, у який спосіб його потрібно випробовувати, не уявляв, чи варто підсолоджувати його, щоб замаскувати гіркий смак. Спершу черв’якам і жабам не припали до душі триортокрезилфосфатні ласощі мого приготування. Проте курчата, здавалося, ладні були поглинати будь-що — це було видовище не з приємних. Попри їхню ненажерливість, дзьобання і лемент, що вони здіймали, я почав пройматися до них теплими почуттями, певною мірою пишатися їхньою галасливістю та енергійністю, цінувати їхні індивідуальні особливості поведінки й риси «характеру». За кілька тижнів лапи курчат почали слабнути — дія ТОКФ давала про себе знати. На цьому етапі я подумав, що він подібний до нервово-паралітичних газів (руйнівних для ацетилхоліну, який є нейромедіатором). Половині напівпаралізованих пташок я почав давати протиотруту — холінолітичні засоби. Прорахувавшись із дозуванням, я примудрився прикінчити усіх цих курей. Інша ж половина піддослідних, які не вживали протиотруту, хворіли й слабнули — я заледве міг це стерпіти. Фіналом дослідження стало те, що у моєї улюбленої курки, яка не мала імені (лише номер 4304), підкосилися паралізовані лапи, й вона, жалісно сокочучи, впала на землю. Вона мала незвично лагідну й покірну вдачу. Коли я за допомогою хлороформу вкоротив їй віку, то виявив пошкодження мієлінової оболонки периферичних нервів і нервових аксонів у спинному мозку, так само як і в постраждалих людей, яким зробили розтин.

Також я виявив, що ТОКФ викликає порушення рефлексу швидкого скручування у земляних черв’яків, не впливаючи на характер інших їхніх рухів. Також зауважив руйнування у них мієлінових оболонок нервових волокон, навіть тоді, коли черв’яки, позбавлені таких оболонок, лишалися неушкодженими. Втім я відчував, що цей експеримент загалом був провальним і годі мені сподіватися стати колись дослідником. Я докладно описав свій експеримент у звіті, пропускаючи написане крізь себе, а тоді спробував викинути з голови спогади про цю жалюгідну подію.

Я був пригніченим через провал свого дослідження і самотнім, бо усі мої друзі полишили університет. Відчував, що поринаю у якийсь тихий, але бентежний відчай. Єдину полегкість приносили фізичні навантаження, тому я щовечора влаштовував тривалу пробіжку вздовж Айсісу. Зазвичай бігав десь із годину, після чого пірнав у річку і плавав. Потім, мокрий і трохи промерзлий, я вертався до свого благенького помешкання напроти церкви Христа. Ковтав якийсь холодний обід (курчат я більше їсти не міг) і брався писати до пізньої ночі. Ці рукописи з назвою «Нічні ковпаки» були шаленими, але безуспішними спробами філософувати, вигадувати якісь рецепти життя і підстави для просування вперед.

Куратор із Королівського коледжу, який намагався відмовити мене від роботи під керівництвом Сінклера, відчув мій стан (це мене дуже здивувало й підбадьорило, адже тоді я взагалі не був певен, що він пам’ятає про моє існування) і висловив занепокоєння моїм батькам.

Порадившись між собою, вони вирішили, що мене потрібно витягнути з Оксфорда й завантажити важкою фізичною працею від світання до смеркання у якій-небудь приязній і доброзичливій спільноті. Батьки вважали, що найбільше для цієї мети підходить кібуц,[45] та й мені припала до душі ця ідея, хоч я і не мав жодних релігійних чи сіоністських намірів. Тож згодом відбув до Ейн а-Шофету, «англосаксонського» кібуцу поблизу Хайфи,[46] де передбачалося, що зі мною спілкуватимуться англійською, допоки я, за їхніми сподіваннями, не оволодію вільно івритом.

Літо 1955 року провів у кібуці. Я мав вибір — працювати в дендрарії чи з курми. Ці птахи відтепер наводили на мене жах, тому я обрав роботу в дендрарії. Ми прокидалися вдосвіта, снідали всією громадою і вирушали на роботу.

Мене вражало, що на обід, вечерю та навіть на сніданок на столах постійно стоять величезні миски рубленої печінки. Рогатої худоби у кібуці не було, і мені було невтямки, як із самих лише курей можна отримати з півсотні кілограмів печінки щодня. Коли ж поцікавився цим, довкола вибухнув регіт: мені пояснили, що те, що я прийняв за печінку, було насправді рубленим баклажаном — овочем, якого я ніколи не куштував в Англії.

Я був у хороших стосунках із усіма (принаймні з будь-ким міг перекинутися словом), але ні з ким не зближувався. У кібуці жило повно сімей, чи радше одна величезна родина, в якій усі батьки доглядали всіх дітей. Серед них я виділявся як одинак, що не мріяв у майбутньому жити в Ізраїлі (як багато хто з моїх двоюрідних братів). Мені не дуже добре вдавалися світські теревені, і за перші два місяці я недалеко просунувся у вивченні івриту, попри посилені заняття в ульпані.[47] Утім на десятому тижні вже знічев’я почав розуміти цю мову й висловлюватися нею. А значні фізичні навантаження й присутність