Мішель Уельбек - Покора

власне, сюжетом трьох останніх романів Гюїсманса, – стала нудьга. І саме коли я обмірковував цей факт (щойно прокинувшись, сьорбаючи каву та чекаючи на народження дня), мені спала вельми неприємна думка: так само як «Назворіт» став вершиною літературного життя Гюїсманса, Міріам, без сумніву, стала вершиною мого сексуального життя. Чи вдасться мені пережити втрату коханки? Було цілком очевидно, що ні.

Очікуючи на смерть, я згадав про «Записки про дев’ятнадцяте століття» – наступні збори мали відбутися менше, ніж за тиждень. У журналі також проходили вибори. Більшість захоплюються політикою та війнами, але мене подібні розваги не цікавили; політики в мені було не більше, ніж у туалетному папері, – і, безперечно, даремно. Справді, коли я був молодий, у виборах було мало цікавого – можна було тільки подивуватися скромності «спектру політичних сил». Лівоцентристського кандидата – завдяки потужній харизмі – обирали на один-два мандати, і якісь таємничі правила забороняли переобиратися на третій; потім населення втомлювалось і від кандидата, і від лівоцентристів, тож відбувалося явище «демократичної зміни» – себто виборці приводили до влади правоцентриста, який також (залежно від поведінки) лишався на посаді впродовж одного-двох мандатів. Дивно, але країни Заходу неймовірно пишалися виборчою системою, яка дозволяла ділити владу між двома ворожими зграями – щоб накинути її державам, які не поділяли захвату цією забавкою, вони навіть наважувалися розв’язувати війни.

Відтоді політика стала значно цікавішою: відчутно набули у вазі крайні праві, до дискусій повернувся забутий придих фашизму; проте справжні зміни почалися лише в 2017 році з другим туром президентських виборів. Ошелешені міжнародні ЗМІ були змушені спостерігати за огидною, проте обов’язковою математичною операцією переобрання президента-лівака у країні, яка все відвертіше демонструвала вкрай праві погляди. Упродовж кількох тижнів, поки тривало голосування, країна перебувала у тривожному, пригніченому стані. Відчувалася задушлива цілковита зневіра, яку час від часу освітлювали короткі бунтівні спалахи. Багато хто тоді вирішив виїхати. Через місяць після оголошення результатів другого туру Мохаммед Бен Аббес оголосив про заснування Братства мусульман. Перша політична спроба ісламу – Партія мусульман Франції – зазнала стрімкої поразки через відразливий антисемітизм свого лідера, який дійшов до того, що вступив до спілки з крайніми правими. Зробивши висновки, Братство попіклувалося про помірковану позицію: підтримка Палестини була дуже стриманою, а з релігійною верхівкою єврейства зав’язалися майже сердечні стосунки. Наслідуючи партії, які перебували при владі в арабських країнах – до речі, раніше цим шляхом ішла Комуністична партія Франції, – Братство зосередилося на створенні густої мережі молодіжного руху, закладів культури та благодійних фондів. Звісна річ, у країні, де злидні щороку все глибше вгризались у маси, мережева стратегія принесла достойні плоди і дозволила Братству розширити коло прихильників далеко за межі релігії; успіх був приголомшливий: згідно з останніми опитуваннями, за партію, яка існувала лише п’ять років, готові були віддати свій голос 21 % виборців – таким чином, вона наступала на п’яти соціалістам з 23 %. Верхівку можливостей для традиційних правих складав 14 %, а Національний фронт із 32 % був недосяжним лідером у французькій політиці.

Ось уже кілька років, як Давід Пюжада перетворився на медіа-ікону; йому пощастило не лише потрапити до «закритого клубу» політичних оглядачів (поруч із Мішель Котта, Жаном-П’єром Елкаббашем, Жеромом Дюамелем та кількома іншими), які, на думку медіа-середовища, мали достатній рівень, аби вести президентські дебати між двома турами – він обійшов своїх попередників завдяки ввічливій зваженості, незворушному спокою, здатності не реагувати на образи, повертати суперечку до суті питань, створювати враження гідних демократичних дебатів. І кандидатка від Національного фронту, і кандидат від Братства мусульман погодилися, щоб саме він керував їхнім обміном думками – певно, ці дебати були найочікуванішими серед усіх, що передували першому туру, адже від самого початку кампанії рейтинг кандидата від Братства незмінно зростав – йому навіть вдалося обігнати кандидата від соціалістів; отже, йшлося про безпрецедентний другий тур і повністю непрогнозований результат. Прихильники лівих, незважаючи на постійні, все більш войовничі заклики партійних газет, досить стримано висловлювалися щодо передачі голосів мусульманському кандидатові; все чисельніші прихильники правих, незважаючи на жорсткі заяви своїх лідерів, здавалося, були готові змінити думку й віддати у другому турі голос за «національну» кандидатку. Для останньої, отже, ставки були дуже високими – напевно, йшлося про головну гру в її житті. Дебати відбувались у середу, що досить ускладнило мій день: напередодні я купив кілька готових індійських страв та три пляшки столового червоного вина. Над Угорщиною і Польщею надовго встановився антициклон, заважаючи зоні низького тиску, зосередженій над Британськими островами, просуватися на південь; на переважній частині континентальної Європи встановилася незвично холодна й суха погода. Цілий день аспіранти морочили мені голову дурнуватими запитаннями, на кшталт: чому «малих поетів» (Жана Мореа, Тристана Корб’єра та решту) сприймали саме як «малих» і що заважало їм перейти до стану «великих» (серед яких були Бодлер, Рембо, Малларме – це ті, кого згадують першими, і лише згодом спливає в пам’яті Андре Бретон). Їхні запитання не були вже аж такі безневинні; з двох худющих і злостивих аспірантів один хотів писати про Шарля Кро, а другий – про Тристана Корб’єра, проте відкрито вони цього не казали, тож кожен уважно слухав мою відповідь – адже я був шановним представником вишу. Я ухилився від відповіді та порадив їм Жуля Лафорґа – поета, який застряг між «малими» й «великими». Було мені клопоту й під час дебатів – мікрохвильова вирішила працювати на новий лад, з неймовірною швидкістю обертаючи тацю, видаючи виск, наче швидкісний літак, і при цьому майже не розігріваючи страви; у результаті підігрівати індійську смакоту довелось у духовці, тож більшу частину аргументів сторін я пропустив. Проте з того, що вдалося вловити, було зрозуміло, що події розгорталися в атмосфері надзвичайної коректності, обидва кандидати на найвищу посаду по черзі розшаркувались одне перед одним, запевняли в своїй любові до Франції – складалося враження, що вони в усьому згодні між собою. А тим часом у містечку Монфермей точилися сутички між активістами крайніх правих та групою юних африканців – через варварське осквернення мечеті подібні зіткнення вже цілий тиждень відбувалися на території комуни. Наступного дня інтернет-сайт, утримуваний рухом за ідентичність, повідомить, що сутички були дуже жорстокі і спричинилися до численних жертв – проте МВС одразу ж спростує цю інформацію. Як і ведеться, і очільниця Національного фронту, і лідер Братства мусульман поширили заяви, в яких рішуче відмежовувалися від цього криміналу. Два року тому, коли відбувалися перші сутички, ЗМІ зробили кілька шокуючих репортажів, проте цього разу про ці події говорили значно менше, до них ніби звикли. Упродовж багатьох років – та що там, десятків років! – «Ле Монд», так само як і всі лівоцентристські видання (себто всі видання без винятку), регулярно