Мішель Уельбек - Покора

Ні, їсти вона не хотіла, проте все завжди завершувалося їжею.

– Може, суші?

Звісна річ, Міріам погодилась – усі, навіть такі вишукані гастрономи, як дбайливі жінки, завжди погоджуються на суші; певно, існує всесвітня змова навколо безформного нагромадження сирої риби та білого рису; я знайшов рекламний проспект продавця суші, навіть читання якого виявилося втомливим – я плутав між васабі, макі, суші-ролами, нічого не розуміючи і не маючи жодного бажання збагнути щось у цій плутанині; тож мій вибір впав на комбіноване меню № В3, і я зробив замовлення по телефону, хоча краще, напевно, було піти до ресторану; поклавши слухавку, я увімкнув Ніка Дрейка. Запала тривала мовчанка, яку я урвав досить по-дурному, поцікавившись успіхами Міріам у навчанні. Вона докірливо зирнула на мене й відказала, що все гаразд, що вона збирається вступати на магістерку з видавничої справи. Я з полегшенням міг звернути на загальнішу тему, схваливши кар’єрний план Міріам: хоча цілі сегменти французької економіки переживали спад, видавці почувалися непогано, їхні прибутки зростали – дивина, бігме; читання, певно, було єдиною втіхою бідолашним людиськам.

– У тебе також явно не все гаразд. Але, чесно кажучи, ти завжди справляв таке враження, – досить приязно, навіть із сумом зауважила Міріам.

І що я міг на це відповісти – посперечатися з її твердженням було важко.

– Невже у мене настільки депресивний вигляд? – запитав я після паузи.

– Та ні, не депресивний, проте в якомусь сенсі навіть гірше – у тобі є якась неприродна чесність, неготовність до компромісів, які врешті дозволяють нам виживати. Ну, скажімо, нехай ти маєш рацію щодо патріархату, нехай це навіть буде єдине можливе рішення. І все ж я отримала освіту, звикла сприймати себе як індивідуальність, здатну міркувати і приймати рішення не гірше за чоловіків, – то що ти пропонуєш тепер робити зі мною?! Залишити на смітнику?

Певно, варто було відповісти «Так», але я німував – отже, був не такий уже й чесний. Суші досі до нас не доїхали. Я налив собі ще бурбону – вже втретє. Нік Дрейк співав про цнотливих юнок та античних принцес. А мені й досі не хотілося ні зробити їй дитинча, ні поділити обов’язки, ні придбати торбину-кенгуру для дитини. Навіть кохатися не хотілося – хоча ні, кохатися трохи таки хотілося, але водночас кортіло і померти, я вже й сам точно не знав, чого хотів, відчував, як підкрадається до горлянки легка нудота… Та де ці довбані Rapid’Sushi, га?! Треба було попросити, щоб відсмоктала мені, це дало б нам, певна річ, другий шанс – проте я дозволив нудьзі підступити до мене, і вона збільшувалася потроху.

– Що ж, краще мені, певно, піти… – кинула Міріам, помовчавши хвилини зо три.

Якраз стихло виття Ніка Дрейка, відригнула «Нірвана», я зменшив звук і відповів:

– Як хочеш…

– Шкода, Франсуа, мені дуже шкода бачити тебе у такому стані, – сказала вона вже у дверях, надягнувши пальто. – Хотіла б я чимось допомогти, але навіть не знаю чим. Ти не даєш мені жодного шансу…

І ми поцілувалися на прощання. Я думав лише про те, як пережити цей час.

Суші прибули через кілька хвилин після її зникнення. Їжі було багато.

ІІ

Коли Міріам пішла, понад тиждень я був сам; уперше після призначення на посаду професора я не мав сили навіть для єдиного робочого дня – середи. Робота над дисертацією і видання книжки були інтелектуальними вершинами мого життя – але після цього минуло вже десяти понад десять років. Інтелектуальні вершини?! Такі нетривалі?.. У ті часи я, принаймні, почувався корисним. Відтоді було написано кілька невеликих статей для «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого столІття», зрідка – коли виникала нагода, дотична до моєї галузі існування, – з’являлися мої нотатки в «Літературному журналі». Стислі, ядучі, дотепні тексти зазвичай отримували високу оцінку – до того ж я ніколи не запізнювався зі здачею в номер. Та хіба цим можна було виправдати життя? Зрештою, чи обов’язково від життя має бути користь? Ціле тваринне царство та переважна більшість людей проживають життя, жодного разу не замислившись про власну корисність. Вони живуть, бо живуть, – от і все, приблизно так міркує більшість; гадаю, що і вмирають, бо вмирають, – на цьому аналіз їхнього існування завершується. І все ж, як фахівець із творчості Гюїсманса, я відчував обов’язок наповнити життя глибшим сенсом. Коли аспіранти запитують, у якому порядку слід читати твори автора, що йому вони вирішили присвятити праці, я щоразу раджу хронологічний порядок. І не тому, що життя автора має важливе значення, – важить послідовність книжок, яка утворює свого роду інтелектуальну біографію з власною логікою. У випадку Жориса-Карла Гюїсманса проблема, вочевидь, поставала з особливим місцем роману «Назворіт». Як, склавши такий напрочуд потужний текст, до того не бачений у світовій літературі, можна продовжувати писати? Звісна річ, перше, що спадає на думку: далі писати надзвичайно важко. І у випадку Гюїсманса було саме так. Після роману «Назворіт» з’явився інший – «На узбіччі» – повний провал, проте так і мало бути; і якщо після поганого враження, відчуття застою та повільного спаду ще залишається задоволення від читання, то тільки тому, що авторові спала щаслива думка: у книжці, приреченій на провал, розповісти історію одного провалу. Таким чином щільне злиття теми та її обробки бере гору над естетичною цілісністю – одне слово, трохи нудно, але відірватися важко, хоча цілком зрозуміло, що на узбіччі – під час невдалого відпочинку за містом – опинилися не лише герої роману, а й сам Гюїсманс. Можна було б навіть вирішити, буцімто він прагне повернення до натуралізму (похмурого сільського натуралізму, де селяни постають мерзеннішими й корисливішими, ніж парижани), якби не фантастичні оповіді, через які текст має перехняблений вигляд і не підпадає під жодне визначення. У наступному романі Гюїсманс уникає пастки завдяки простому і добре відомому трюку: головний герой веде оповідь від імені автора, появу низки книжок якого ми можемо відстежити. Усе це я докладно описав у дисертації; утім, складнощі почалися потім, адже точкою відліку особистого розвитку Дюрталя, головного героя (та й самого Гюїсманса) – від роману «Отам», на перших сторінках якого Дюрталь прощається з натуралізмом, до «Дарів», не оминаючи увагою романи «На шляху» та «Собор», – було прийняття католицької віри. Звичайно, нелегко атеїстові вигадати цілу низку книжок, головною темою яких був би перехід до певної віри; уявімо когось, хто ніколи не був закоханий і не відав цього почуття, – навряд чи така людина зацікавилася б любовним романом. На жаль, за відсутності справжнього щирого почуття, емоцією, що наростала потроху в атеїсті, змушеному стежити за духовними пригодами Дюрталя, за нескінченною зміною відпливів та припливів благодаті –