Мішель Уельбек - Покора

соромив «кассандр», які пророчили громадянську війну між мусульманськими іммігрантами та автохтонним населенням Західної Європи. Як пояснив один із колег – викладач грецької літератури – використання міфу про Кассандру є досить курйозним. Адже у давньогрецькій міфології Кассандра – прекрасне дівча, «подібне до золотої Афродіти», як пише Гомер. Аполлон, закохавшись у дівчину, навзамін любовних утіх наділяє її даром пророцтва. Кассандра приймає дар, проте відмовляє богові в насолоді, тож розгніваний Аполлон плює їй у рота – після цього ніхто вже не може ні збагнути її пророцтв, ні повірити в них. Кассандра провіщає викрадення Єлени Парисом, початок Троянської війни, переконує своїх співвітчизників не вірити в пастку (славетний «Троянський кінь»), завдяки якій грекам вдається взяти місто. Зрештою, Кассандру вб’є Клітемнестра – і це вбивство також буде передбачене наперед, так само як і вбивство Агамемнона, який відмовився повірити віщунці. Словом, історія Кассандри дає нам приклад песимістичних прогнозів, які обов’язково справджуються, тож, зважаючи на всі факти, лівоцентристські журналісти були засліплені, достоту троянці. Нічого нового – з історичної точки зору – у цій сліпоті не було: те саме явище спостерігалося серед інтелектуалів, політиків та журналістів 1930-х років, одностайно переконаних, буцімто Гітлер «врешті-решт отямиться». Певно, люди, які щасливо жили у певній суспільній системі, не здатні уявити точку зору інших людей – які ніколи нічого доброго від цієї системи не чекали і палко жадають її знищення.

Утім – нема куди правди діти, – за кілька місяців ставлення лівоцентристських медій змінилося: про жорстокі напади в передмістях та міжетнічні сутички згадувати перестали взагалі, про них просто мовчали, не засуджували навіть «кассандр», що якраз не стримували себе. Здавалося, люди втомилися від цієї теми; а у середовищі, до якого належав я, ця втома проявилася швидше, ніж будь-де; статися мало «те, що мало статися» – ось до чого можна було звести загальний настрій. Наступного дня, збираючись на коктейль до «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого століття», я вже знав, що про сутички в Монфермеї говоритимуть менше, ніж про останні дебати перед першим туром, і вже точно значно менше, ніж про останні призначення в Університетах. Вечірка відбувалась на вулиці Шапталь, у принагідно орендованому Музеї життя романтиків[7].

Мені завжди була до вподоби площа Святого Георгія з її витонченими фасадами Прекрасної епохи, тож, перш ніж звернути до вулички Нотр-Дам-де-Лорет, а звідти – на вулицю Шапталь, я на мить зупинився перед бюстом Ґаварні. Перед будинком номер 16 тягнулася коротка брукована алея – вона вела до музею.

Було досить тепло, тож великі подвійні двері у сад було широко розчинено; перш ніж пройти поміж лип, я взяв келих із шампанським і відразу ж помітив Алісу – вона викладала в університеті «Ліон-ІІІ» і спеціалізувалася на Жерарі де Нервалі; її легеньке платтячко з яскравими квітами було класичною коктейльною сукнею – чесно кажучи, я не мав уявлення про різницю між коктейльною і вечірньою сукнями, проте був упевнений, що Аліса завжди обирала правильну сукню і правильну лінію поведінки; у компанії Аліси було затишно, тож я поквапився привітатися з нею, хоч вона й розмовляла з якимось молодиком з кутастим обличчям і надто блідою шкірою; на хлопцеві була футболка футбольного клубу «Париж-Сен-Жермен», блейзер, сліпучі червоні кросівки – він мав на диво вишуканий вигляд; ми познайомилися – його звали Ґодфруа Ламперер.

– Я ваш новий колега, – сказав він, обернувшись до мене, і я помітив, що він тримав склянку з сухим віскі. – Щойно отримав призначення до «Парижа-ІІІ».

– Так, я чув про це. Це ж ви спеціалізуєтеся на Блуа?

– Франсуа терпіти не може Блуа, – миттєво втрутилась Аліса. – Вочевидь, як фахівець із Гюїсманса, він має бути на іншому боці.

Ламперер знову повернувся до мене, з неочікуваним теплом усміхнувся і відказав:

– Авжеж, я вас знаю… Я в захваті від ваших праць про Гюїсманса.

Він трохи помовчав, підшуковуючи слова, не відводячи від мене пильного погляду; певно, він нафарбований, міркував я, принаймні точно підвів вії тушшю; мені здалося, що Ламперер ось-ось скаже щось дуже важливе. Аліса подивилась на нас тепло і водночас насмішкувато – так жінки зазвичай стежать за розмовою чоловіків, за цим дивним явищем, яке межує між педерастією і дуеллю. Сильний подув вітру заворушив віттям лип над нами. Десь далеко почувся глухий звук, схожий на вибух.

– Дивина, – зронив Ламперер – наскільки ми близькі до авторів, яких досліджували у юності. Здавалося б, за сто-двісті років пристрасті вщухають, а нам, університетським дослідникам, вдається досягти певної літературної об’єктивності. Куди там! Гюїсманс, Золя, Барбей д’Оревільї, Блуа – усі ці люди були знайомі, приятелювали або ж ненавиділи одне одного, змовлялися або сварилися; історія їхніх стосунків – це історія французької літератури; і ми, через сто років, копіюємо ці стосунки, завжди лишаючись вірними своєму обранцеві – заради нього ми готові любити, ненавидіти, битися, застосовуючи статті замість зброї.

– Маєте рацію, але я не бачу в цьому нічого поганого. Це, принаймні, доводить, що література – справа серйозна.

– З бідолашним Нервалем ніхто ніколи не сварився, – втрутилась Аліса, проте Ламперер, гадаю, її не почув. Він не відводив від мене пильного погляду, ніби повністю занурений у власні ж слова.

– Ви завжди справляли враження серйозного фахівця, – повів далі він. – Я читав усі ваші статті у «Нотатках…». А я – інший випадок. У двадцять років я захоплювався Блуа, його принциповістю, жорсткістю, віртуозним володінням зневагою і обра`зами. Проте це радше було даниною моді, адже Блуа здавався мені зручною зброєю проти ХХ століття з його посередністю, повсюдною глупотою, глевким гуманізмом; він був зброєю проти Сартра, проти Камю, проти всіх цих ідеологічно підкутих блазнів, проти нудних формалістів, проти «нового роману», проти усього цього безвідповідального абсурду! Що ж, тепер мені двадцять п’ять; я досі терпіти не можу ні Сартра, ні Камю, ні всього, що пов’язане з «новим романом», проте й віртуозний стиль Блуа став мені за тягар; мушу визнати – теревені про духовне й сакральне, якими він сипле на кожному кроці, вже мало мене зачіпляють. Тепер мені любо перечитувати Мопассана й Флобера – і навіть Золя, принаймні деякі сторінки його творів. І, звісна річ, мені неймовірно цікавий Гюїсманс…

Досить спокуслива машкара правого інтелектуала, подумав я, на факультеті це виділятиме його з-поміж решти. Людям можна дозволяти говорити доволі тривалий час – вони щоразу захоплюються своїми думками, – проте час від часу треба вставляти хоч слово. Без особливої надії я поглянув на Алісу – я знав, що цей період у літературі її не цікавив; Аліса була переконаною Frühromantik[8]. Я вже збирався запитати у Ламперера: «Ви хто – католик, фашист чи два в одному?», проте стримав себе; я давно вже не