Артем Чапай - Червона зона
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я думав, демократи проти цензури, – пихнув димом Валера.
Я вiдчув у його голосi iронiю.
– Це ж не цензура, – знизав плечима я. – Звичайна корпоративна етика.
Валера промовчав. Ми саме проїздили через невелике поселення – суцільний слам. Валера зменшив швидкiсть i уважно дивився на дорогу, бо на проїжджiй частинi копирсалося багато дiтей iз лопатами. Дiти в гумових чоботах i в заляпаному брудом одязi перекидали напiврiдку грязюку, змiшану з гравiєм, з одного мiсця на iнше.
– А що це вони роблять? – запитав я.
Я пригадав, як онук господарiв хати, де я ночував, вiд цiкавостi ледь не зазирав менi до рота, поки я снiдав хлiбом iз чаєм, якi отримав вiд його баби з дiдом. Хлопчик тодi збрехав менi, що йому тринадцять. Пiзнiше вiн взув гумовi чоботи, взяв бiля дверей лопату й вийшов разом зi мною.
– Вдають, нiби ремонтують дорогу, – сказав Валера. – А водiї вдають, нiби вiрять.
Вiн запхав руку в кишеню, вийняв жменю монет i, прицiлившись, кинув їх на суху дiлянку бiля дороги. Кiлька найближчих дiтлахiв одразу покидали лопати й побiгли збирати грошi.
– Печально це все. Бльхх! Друга половина двадцять першого столiття, а ми помираємо вiд ххйової води, вiд дебiльної кишкової палички. I вiд холери, вiд туберкульозу, вiд СНIДу. Вiд ххдьських вилiковних хвороб. Лише тому, що бiднi. Ти знав, що до 2020-х смертнiсть вiд тюбика, наприклад, падала? Тодi ще лишалися безкоштовнi програми лiкування. А цi дiти, ххть, якi замiсть школи лопатами махають i навiть нормально читати не вмiють? I що їм свiтить у життi?
– Ну, це їхнi батьки виннi, раз не платять їм за школу.
– Ти ж, мабуть, не знаєш, що колись i школи були безкоштовнi? – скривився Валера.
Я так на нього подивився, що вiн криво посмiхнувся у вуса:
– Що, ххть, дивуєшся, що якийсь сраний воділа про таке говорить? – вiн побачив у моїх очах згоду й пояснив: – Я ж теж не завжди жив у червонiй зонi. Колись був, не повiриш, професором, iтiть. Професором соцiальної iсторiї! – вiн пiдняв палець догори. – Ти хоч знаєш, що це таке, журналюго? Школа анналiв, – Валера пiдкреслено протягнув звук «н».
– Ну, були професором, – сказав я. – I що сталося?
Валера насупився:
– Вилетiв, як i ти. Як i доххя народу.
– Давно?
Вiн примружився, пригадуючи й дивлячись на дорогу:
– Моєму Ромi тодi було рокiв десять… Мабуть, оце шiстнадцятий рiк пiшов, як ми в ред-зонi, – вiн посумнiшав, але через кiлька секунд повернувся до мене i жвавiше сказав: – Але, Тоха, не знаю як тепер, а тодi було по-iншому. Тодi ми боролися рiк чи пiвтора, позичали грошi, просили родичiв. А ти скiльки тижнiв як роботу втратив? Два?
Я опустив голову. Менi хотiлося йому довiритися, проте я не мiг отак одразу розповiсти все. Валера пiдморгнув:
– Та забий, я ж не бляк, допитувати не буду.
У тутешнiх червоних зонах блеквотерiв називають виключно бляками. Мабуть, логiчнiше було би блеками, але для мiсцевого населення склад «бля» краще передає ставлення до найманцiв.
– Краще я сам тобi щось розкажу, – сказав Валера. – Знаєш, що то був за вибух у GEE-17?
Я глянув на нього.
– Пробили стiну, щоб винести в ред-зону партiю iзонiазиду, – сказав Валера. – Це не наркотик, це лiки вiд туберкульозу, – додав вiн у вiдповiдь на мiй погляд.
Потiм Валера замовк, чекаючи на мою реакцiю.
Пауза.
– Крадений?
– Нє, ххть, куплений, – вiн раптом роздратувався.
Я подумав, що краще не казати Валерi, як думає бiльшiсть у зеленiй зонi про drug-терористiв i драг-дилерiв. Журналiстiв у гайд-буках учать називати їх саме так. Байдуже, що це вводить в оману, бо глiнгом слово drug означає як наркотики, так i лiки.
Валера озвався знову. Вiн говорив тихо:
– У вас там вважають, що грабувати склади – величезний злочин, а ще бiльший – коли драг-трафiканти пiдривають стiну. А не злочин – добитися монополiї, знищити дешевi дженерики, а тодi на свої захищенi патентами ліки пiдняти цiни до хмар – i хай люди здихають? У вас там у зеленiй зонi нiхто про це не думає?
Я тихо сказав, що тепер я тут, у червонiй зонi. Та й неправда. Дехто в зеленiй зонi про це думає.
Менi здалося, що для Валери це болюча тема. Щоб заспокоїти його та примиритися, я розповiв про Пола. Мiй брат, комп'ютерний гiк, пiсля школи пiшов учитися до блеквотерiв. Хотiв займатися системами стеження та пошуку, щоб боротись iз терористами та ворогами свободи. Пол не розповiдав, що саме вiн там дiзнався. Проте вже через кiлька рокiв вiн хотiв пiти вiд блеквотерiв. Але контракт передбачав велику неустойку, якби Пол його розiрвав. Єдиний спосiб, щоб звiльнитися – за станом здоров'я. Пол був здоровий фiзично, але вiн почав вдавати депресивнi розлади. З розповiдей брата, прикидатися треба було не так уже й сильно. Врештi, за кiлька мiсяцiв, Пол вдав спробу самогубства. Вiн сильно порiзав вени, тiльки розрахував, щоб його встигли знайти. Пiсля того, як порiзав вени, вiн уже не був упевнений, чи хоче, щоб його врятували. Але його таки знайшли в казармi й вiдкачали.
Батькам Пол не розповiдав зайвих деталей.
Грошi за розрив контракту з Пола справдi не взяли. Натомiсть, його на кiлька мiсяцiв вiдправили до психушки. Що було там, вiн не розповiдає й менi. Але колись веселий – тепер вiн мовчазний. Закрився в собi. Пол став програмером i продовжив вивчати системи стеження та пошуку людей. Але тепер iз протилежною метою. Вiн приєднався до якоїсь групи, що бореться з подiлом людства на зеленi та червонi зони.
хня група знаходить i намагається оприлюднювати iнформацiю про те, яку цiну людство платить за стiни. Про злочини блеквотерiв. Правда, вiльну пресу не дуже цiкавить їхня iнформацiя. Кажуть, вона незбалансована.
Нехай Валера знає, що не всi в зелених зонах – це клятi жирiки, котрих нiчого, крiм Успiху, не цiкавить.
Валера дивився на дорогу й курив.
– А ти? – запитав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червона зона», після закриття браузера.