Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

на долівці, обмотала нею шию і голову, зав'язала торочки на потилиці грубим вузлом, лютим рухом, ніби хотіла задушитися, побуряковіла на лиці, вона стояла, сичачи, і була немов переповнена киплячої води, і раптом сплюнула білою слиною, ніби отруйним ладунком, чвиркнула вона Менделю Зинґеру під ноги. І так, ніби тим іще не досить виразила свою зневагу, послала вслід за плювком крик, що звучав як «Фуй!», але виразно його неможливо було розчути. Перш ніж отетерілі присутні прийшли до тями, вона розчахнула двері. Лихий порив вітру задув до кімнати білі сніжинки, дмухнув Менделеві Зинґеру в лице, хапонув дітей за звішені ноги. А тоді двері знову захряснулися. Дебора пішла.

Вона безцільно бігла завулками, незмінно посередині, чорно-брунатний колос, мчала вона крізь білий сніг, аж геть у ньому загрузла. Вона заплуталася в одязі, впала, підвелась із дивовижною спритністю, побігла далі, ще не знаючи, куди, та їй здавалося, що ноги самі ведуть її до мети, якої ще не знає голова. Сутінки западали швидше, ніж сніжинки, замерехтіли перші жовті світла, поодинокі люди, що виходили з хат, аби зачинити віконниці, повертали голови за Деборою і довго, хоча мерзли, дивилися їй услід. Дебора бігла в бік цвинтаря. Діставшись до невеличких дерев'яних ґраток, знов упала. Вона підхопилася, двері не хотіли піддаватися, їх засипало снігом. Дебора з розбігу налетіла плечем на ґратки. Тепер вона була всередині. Вітер завивав над гробами. Мертвішими, ніж завжди, здавалися сьогодні мерці. Із сутінків стрімко виростала ніч, чорна, чорна і пронизана спалахами снігу. Перед одним із перших надмогильних каменів у першому ряду Дебора впала на коліна. Затисненими п'ястуками вона розчистила його від снігу, ніби хотіла мати певність, що її голос легше проникне до мерців, коли вона усуне цю глуху верству між своєю молитвою і вухом блаженного. А тоді з Дебори вирвався крик, і звучав він, як із рогу, в якому вміщено людське серце. Цей крик почули в усьому містечку, але тут-таки забули. Бо тиші, що йшла слідом за ним, ніхто вже не почув. Лиш тихеньке завивання виривалося з Дебори через короткі проміжки, тихе материнське завивання, яке поглинула ніч, яке поховав сніг, яке почули тільки мерці.

IV

Недалеко від ключицьких родичів Менделя Зинґера жив Каптурак, чоловік без віку, без родини, без друзів, спритний, і завжди зайнятий, і в прекрасних стосунках із установами. І саме його допомогою намагалася заручитися Дебора. Із тих сімдесяти рублів, що їх Каптурак вимагав іще перед першою зустріччю з клієнтом, вона мала майже двадцять п'ять, таємно заощаджених за довгі роки гризот. Вони зберігалися в міцному шкіряному капшуку під дошкою в підлозі, відомою їй одній. Щоп'ятниці вона обережно підіймала її, шуруючи підлогу. Її материнській надії різниця в сорок п'ять рублів здалася меншою від суми, яку вона вже мала. Бо вона додавала до неї роки, за які ці гроші накопичувалися, поневіряння, що їм кожен рубель завдячував своєю тривкістю, і численні тихі й гарячі втіхи перелічування.

Даремно намагався Мендель Зинґер переконати її в Каптураковій неприступності, його черствому серці й голодному гамані.

«Чого ж ти хочеш, Деборо, — казав Мендель, — бідні безвладні, Господь не скидає їм із неба золотого каміння, в лотереї вони не виграють, а свою долю мусять зносити в покорі. Одним Він дає, а в інших забирає. Не знаю, за що Він нас так карає, спочатку хворим Менухимом, а тепер-от здоровими дітьми. Ах, бідакові завжди зле: коли согрішить, зле, і коли заслабне, теж зле. Треба вміти зносити свою долю! Хай сини йдуть, та ж не пропадуть вони там! Проти волі небес нема влади». «Від нього гримить, і від нього блискає, і хмариться над всією землею, від нього не втечеш», — так написано.

Та Дебора відповідала, взявши руки в боки, над в'язанкою заіржавілих ключів: «Людина мусить намагатися зарадити собі, і тоді їй Бог поможе. Ось як написано, Менделю! Завжди ти запам'ятовуєш не ті речення. Скільки тисяч речень написано — ні, ти запам'ятовуєш найнездарніші! Ти так одурів від того викладання! Ти даєш їм трохи твого розуму, а вони лишають тобі всю свою дурість. Ти просто вчитель, Менделю, вчитель!»

Мендель Зинґер не мав марнославства ані щодо свого розуму, ані щодо фаху. І попри те, від Дебориної мови щось у ньому сколихнулось, її закиди поволі підточували його добросердність, а в його серці вже спалахували білі пломінці обурення. Він відвернувся, щоби не бачити жінчиного лиця. В нього було таке відчуття, ніби він знає його вже так довго, набагато довше, ніж від дня шлюбу, чи не від самого дитинства. Довгі роки воно здавалося йому однаковим, таким самим, як у день шлюбу. Він не бачив, як плоть відстає від вилиць, мов тиньк від стіни, як довкола носа напинається шкіра, щоб тим вільніше провиснути під підборіддям, як повіки зібгалися в сіточки над очима і як зблякла чорнота самих очей до прохолодної і тверезої карости, незворушної, тямущої та безнадійної. Але одного дня, він уже й сам не пам'ятав, коли то могло бути (може, це й сталося того ранку, коли сам він спав і тільки одне його око застало зненацька Дебору перед дзеркалом), отож одного дня це усвідомлення зійшло на нього. То було як другий, повторний шлюб, цього разу з потворністю, зі згіршенням, з усе старшим жінчиним віком. Він відчував її тепер ближчою, мало не частиною власного тіла, нероздільно і навіки, але нестерпною, мучівною і трохи навіть ненависною. Із жінки, з якою входиш у зв'язок лише в темряві, вона перетворилася на таку собі недугу, з якою зв'язаний день і ніч, яка є частиною тебе, яку вже не треба ділити зі світом і від чиєї вірної ворожости конаєш. Звісно, він тільки вчитель! І його батько був учителем, і дідо. Тим-то й він не може бути ніким іншим. Отож, нападаючи на його існування, ганячи його фах, вона намагалася стерти його зі списку світу. Ось проти чого повстав Мендель Зинґер.

Власне кажучи, він утішився, що Дебора їде. Вже тепер, заки вона ще готувалася до від'їзду, дім спорожнів, Йона і Шемар'я волочилися десь завулками, Міріям сиділа в сусідів або гуляла. Вдома, в полудневу годину, перед тим як мали прийти учні, залишилися тільки Мендель із Менухимом. Мендель їв перлову юшку, яку сам і зварив, і лишив у глиняній мисці ще досить для Менухима. Він зачинив засув, щоби малий не виповз за двері, як то любив. А тоді батько пішов у куток, узяв дитину, посадив собі