Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

Вони доїхали до Підворська, тут їм треба було висідати. До Юрків було сім верст, брати мусили йти пішки, хтозна, чи підбере хто по дорозі фірою. Всі подорожні помагали піднести важкого Йону. Опинившись надворі, він знову протверезів.

Вони йшли. Була ніч. Місяць угадувався за молочними хмарами. На засніжених полях темніли поодинокі, з нерівними обрисами, клапті землі, ніби устя кратерів. Здавалося, з лісу повіяло весною. Йона і Шемар'я швидко йшли вузькою стежкою. Чули ніжний хрускіт тоненької, крихкої льодової кірки під чобітьми. Білі, округлі клунки вони несли на плечі, прив'язаними до палиці. Кілька разів Шемар'я пробував заговорити з братом. Йона не відповідав. Йому було соромно, що він випив і повалився, як селянин. У місцях, де стежка була така вузька, що брати не могли йти поруч, Йона поступався молодшому дорогою. Найрадше він дав би Шемар'ї йти поперед себе. Там, де стежка знову ширшала, він сповільнював крок у надії, що Шемар'я піде далі, не чекаючи на нього. Та здавалося, молодший боїться втратити старшого. Відколи він побачив, що Йона може бути п'яний, він уже не довіряв йому, сумнівався в глузді старшого, почувався за старшого відповідальним. Йона вгадав, що відчуває брат. Великий, немудрий гнів заклекотів у його серці. «Та він худющий, як примара, навіть палиці не може втримати як слід, раз по раз поправляє на плечі, диви, ще клунок впаде в болото». На думку, що білий Шемар'їн клунок може з'їхати з гладенької палиці в чорну багнюку путівця, Йона голосно розреготався. «Ти чого смієшся?» — спитав Шемар'я. «З тебе!» — відповів Йона. «Я маю більше підстав сміятися з тебе», — сказав Шемар'я. І вони знову замовкли. Чорно виростав їм назустріч ялицевий ліс. Із нього, не з них, здавалося, береться ця мовчазність. Час від часу, з довільного напрямку здіймався безпритульний вітер. Хиталися уві сні верболози, галуззя сухо покректувало, хмари ясно бігли небом. «Ми таки стали солдатами!» — раптом сказав Шемар'я. «От і добре, — сказав Йона, — бо ким ми були досі? У нас нема фаху. Нам що, вчителями ставати, як батько?» — «І то краще, ніж солдатом! — сказав Шемар'я. — Я міг би стати купцем і піти у світ!» — «Солдати теж світ, а я не можу бути купцем. Я можу бути солдатом і бачити світ. Я хочу бути селянином. Я тобі кажу — і я не п'яний…»

Шемар'я знизав плечима. Вони пішли далі. Над ранок почули піяння півнів із далеких дворів. «Мабуть, це Юрки», — сказав Шемар'я.

«Ні, це Биток!» — сказав Йона.

«Про мене, Биток!» — сказав Шемар'я.

Якась фіра торохкотіла і брязкотіла за найближчим поворотом шляху. Ранок був кволий, як і ніч. Жодної різниці між місяцем і сонцем. Пішов сніг, м'який, теплий сніг. Ворони сполошилися і закаркали.

«Диви, птахи!» — сказав Шемар'я, просто задля нагоди примирити брата.

«Це ворони! — сказав Йона. — Птахи!» — перекривив він зневажливо.

«Та про мене! — сказав Шемар'я. — Ворони!»

То й справді був Биток. Іще година, і вони вдома.

Сніг падав усе густіший і м'якший, чим далі просувався день, так ніби брався зі сходу сонця. За кілька хвилин усе стало біле. І поодинокі придорожні верби, і порозкидані гуртки беріз між полями — білі, білі, білі. І тільки двоє молодих євреїв, що там крокували, чорні. Їх теж засипав сніг, та, здавалося, на їхніх плечах він швидше топився. Їхні довгі чорні кабати тріпотіли. Поли твердо й рівномірно билися об халяви високих кирзових чобіт. Що густіший падав сніг, то швидше вони йшли. Селяни, що траплялися їм назустріч, ішли дуже поволі, із зігнутими колінами, вони біліли, на їхніх широких плечах сніг лежав, як на грубому гіллі, тяжко і легко водночас, звиклі до снігу, вони йшли разом із ним, як у вітчизні. Іноді вони зупинялися і озиралися вслід двом чорним чоловікам, як за небаченою проявою, хоча вигляд євреїв не був їм чужий. Бездиханні добралися брати додому, вже взялося смеркати. Вони чули здаля розспівне декламування учнів. Воно несло назустріч їм материнський звук, батьківське слово, все їхнє дитинство ніс їм назустріч цей розспів, усе означав і все він містив, що від самої години народження побачили, почули, занюхали і відчули вони: розспів учнів. Він містив запах гарячих і пряних страв, чорно-біле сяйво, що виходило з бороди і лику батька, відлуння материних зітхань і скиглення Менухима, молитовний шепіт Менделя Зинґера вечорами, мільйони безіменних, звичайних і незвичних подій. Тож обоє братів, наближаючись до батьківського дому, з однаковим поривом увібрали в себе мелодію, що віяла їм назустріч крізь сніг. В однаковому ритмі билися їхні серця. Двері розчахнулися перед ними, мама Дебора вже давно вгледіла їх через вікно.

«Нас узяли!» — сказав Йона, не вітаючись.

Жахлива тиша запала нараз у кімнаті, де іще щойно лунали голоси дітей, мовчання без меж, набагато більше, ніж приміщення, що стало його жертвою, попри те, що його породило маленьке слово «узяли», яке оце вимовив Йона. Посеред слова, яке вони завчали напам'ять, перервали навчання діти. Мендель, що походжав кімнатою туди-сюди, зупинився, подивився в повітря, здійняв руки і знову опустив. Мама Дебора сіла на один із двох ослінчиків, що завжди стояли коло печі, ніби вже давно чекаючи слушної нагоди прийняти засмучену матір. Міріям, донька, навпомацки позадкувала в куток, гучно гупало її серце, їй здавалося, всі чують. Діти сиділи, як прицвяховані до лавок. Їхні ноги у вовняних шкарпетках у строкаті смужки, що під час навчання безперестанку белемкали, безживно повисли під столом. Надворі невпинно падав сніг, і м'яка білість сніжинок струмувала кволим сяйвом крізь вікно до кімнати і на змовклі лиця. Кілька разів у печі тріснув звуглілий жар і тихо затріщав одвірок, коли ним струсонув вітер. Із палицями ще через плече, з клунками ще на палицях стояли брати в дверях, звістуни лиха і його діти. Зненацька Дебора зойкнула: «Менделю, іди, біжи, питай у людей ради!»

Мендель Зинґер ухопився за бороду. Мовчання порснуло, дитячі ніжки обережно забелемкали, брати скинули клунки та палиці, підійшли до столу.

«Чого мелеш дурниці? — сказав Мендель Зинґер. — Куди я піду? І кого маю питати ради? Хто поможе бідному вчителю, та й чим мені можна помогти? Якої помочі ти сподіваєшся від людей, коли Господь нас покарав?»

Дебора не відповідала. Якусь часину вона принишкло сиділа на ослінчику. А тоді встала, копнула, як пса, ослінчик, так що він із гуркотом відлетів, ухопила свою брунатну шаль, що вовняним пагорбом лежала